Забудь про неї, хлопче
Ранкової неділі Андрія розбудив дзвінок. У сонній млі він схаменувся, схопив телефон і дивився на темний екран. Але дзвінок повторився — у двері. Андрій підхопився, натягнув одяг і кинувся відчиняти. Всім відомо: якщо зранку так наполегливо дзвонять — це не просто так.
— Привіт! Довго спатимеш? Чого завмер? Не радий другові? — На порозі стояв інститутський приятель Колюха Ковальчук. — Впустиш?
— Колюха?! Якими долями? — Андрій міцно обняв друга й затягнув у хату. — І навіть не попередив, ледачий. Як ти мене знайшов?
— До твоєї мами зайшов, вона й дала адресу. Та ще й розповіла, що ти розлучився й звалив сюди. Я проїздом. Навмисне квитки взяв, щоб тебе побачити. Показуй, куди йти.
— Давай на кухню, а я швидко умиюся. Чайник постав! — гукнув він, зачиняючись у ванній.
Коли Андрій увійшов у кухню, на столі стояла пляшка червоного вина, а Колюха нарізав сир.
— Вибач, тут трохи розгосподарився. Холодильник у тебе пустий. Голодуєш? На те й друзі, щоб не здох із голоду, — повчально сказав Колюха, акуратно складаючи бутерброди.
— Вино? Зранку? — Андрій повернув пляшку етикеткою до себе.
— А хто нам завадить? Так, символічно, щоб легше спілкувалося.
Випили, закусили бутербродами та яєшнею. І згадували, згадували…
Микола ще в інституті вдало одружився.
— Тесть від справ відійшов, тож тепер я керую будівельною фірмою. Так, заздри. Старший син школу закінчує, молодший — у сьомому класі. От тобі й життя вдалося, — хвалився Микола. — А про тебе я вже знаю. Ти так і не знайшов свою Ассоль?
— Пам’ятаєш? Ні, не знайшов.
— Тільки не кажи, що живеш один. — Микола запихнув до рота шматок бутерброда.
— З сином. Він зараз у Олені на день народження. Вчора дзвонив, скоро повернеться.
Тоді друзі відмовляли Андрія одружуватися з Оленою. Та він уперся. Все тому, що вона нагадувала йому Ганну, Ассоль, як вони її називали. Її син відразу почав звати Андрія татом. І він прив’язався до хлопця. Але шлюб не тривав довго. Олена невдовзі знову вийшла заміж. З вітчимом у Славчика не склалося. Він часто тікав до Андрія. Олена звинувачувала колишнього чоловіка, що спеціально переманює дитину. Андрію набридли сварки, і він переїхав до Львова.
— Славко кожне літо жив у мене. Олена народила, і їй було не до нього. А після школи взагалі до мене перебрався, — ділився Андрій.
— Оце так. Санта-Барбара відпочиває. — Колюха розлив залишки вина.
— Та ні, все вже налагодилося. — Випили.
— А я сподівався, що ти таки знайдеш її. Така любов була… — Зітхнув Микола.
Андрій мовчав. Останнім часом він рідко згадував ту любов, але ось приїхав Колюха — і наче збурив спогади.
На вокзалі пообіцяли не губитися. Андрій повернувся додому, дістав старий альбом і знайшов фото Ганни. Вдивлявся в нього, мимоволі повертаючись у ті далекі дні…
***
Колюха випросив у батька старенький іномарк, і троє друзів поїхали на південь, до родичів Степана. До навчання ще був час — чом би не відпочити?
На Закарпатті якраз збирали сливи, яблука, груші… Хлопцям запропонували підробити. Гроші завжди в нагоді, тим більше студентам. Вранці вони збирали фрукти, а коли спека ставала невиносимою, бігли до річки.
Там вони й побачили Ганну. Вона сиділа на березі й пильно дивилася вдалину.
— Ассоль чекає свого Грея, — пожартував Колюха.
З його легкої руки так і прозвали її. Друзі вже давно зустрічалися з дівчатами, лише в Андрія не було серйозних стосунків.
Колюха зі Степаном із реготом кинулися в воду й попливли. А Андрій підійшов до дівчини.
— Корабель з червоними вітрилами чекаєте? — жартівливо спитав він.
Дівчина підвела на нього очі. У них було стільки болю й туги, що Андрій змовк. Вона знову відвернулася до води. Він сів поруч, обхопив коліна. Здавалося, вона навіть не помітила.
— Чуєте? — спитав Андрій, прислухаючись до шелесту хвиль.
— Річка розмовляє, — відповіла дівчина.
Андрій здивовано глянув на неї. Вона вголос сказала те, про що він думав. Так і сиділи, мовчали й слухали воду. Друзі викупалися й махали йому. Він неохоче підвівся.
— Мені треба йти. Завтра побачимось? ОВін подивився на зоряне небо і зрозумів, що завжди носив її в своєму серці — і тепер вони нарешті знайшли спокій.
