Соломія намагалася стримати сльози, щоб не зіпсувати свято. Поправила блузку на вже помітному животику й, штовхаючи перед собою інвалідний візок із сином, відчинила двері кафе.
Звичайна недільна зустріч, коли київські мами дітей з інвалідністю збиралися в кафе, щоб трохи перепочити від нескінченних реабілітацій та боротьби за нормальне життя своїх дітей. Вони власноруч організували собі відпочинок — без спонсорів чи фондів. Кафе «Калина» закрилося для спецобслуговування. За ініціативи господарки втомленим мамам безкоштовно роздавали чай, тістечка та вмикали караоке. І мами дітей з інвалідністю на кілька годин перетворювалися на звичайних молодих жінок — сміялися, співали, жартували одна з одною.
Соломія ходила сюди завжди, навіть коли не було сил рухатися. Бо це був її острівець, де її розуміли та приймали. Але зараз вона сиділа мовчки, не знаючи, як пояснити подругам, що вагітна, а чоловік «махнув рукою», сказавши, що цей тягар занадто важкий. Друга дитина не мала народжуватися, адже у першої — ДЦП. Але Соломія відмовилася йти на аборт, і ось, через три місяці, колишній чоловік уже жив із іншою, а в неї самої ледве вистачило грошей на бензин, щоб приїхати з сином сюди.
— Ну, давай, розказуй, що трапилося? — підсіла до неї Ярина Нечитайло, незворушна, гарна та сильна. Її донька — Мар’яна Шевченко — теж була у візку, але завдяки терплячій та люблячій матері здобувала вокальні нагороди по всьому світу. І жила — жила яскравим, щасливим життям.
Соломія вже збиралася розридатися від жалю до себе, але Ярина різко перервала її:
— І так усе зрозуміло. Пішов? Ну, Бог йому суддя. А ти краще скажи, які в тебе залишилися ресурси? Що тобі справді може допомогти поставити дітей на ноги?
— Та нічого, — хлипнула Соломія.
— Так не буває! Господь-то нікуди не зник, вірно? Навіть у твоїй ситуації. А Він допомагає руками людей, пам’ятаєш таку приказку? Тож на, візьми мікрофон, зараз ми з тобою забудемо про все, співатимемо дуетом, поп’ємо чаю, а вдома ти добре все обдумаєш. І — так, почитай розповіді психологині Лавришиної про ресурси. Погугли. Я саме від неї надихнулася. Вихід є завжди, Соломійко. Ну не вбивати ж диво…
І Соломія співала й сміялася, а з її сином займалися волонтери з благодійного фонду. Їм дали тістечок із собою, і вдома, у пустій квартирі, Соломія вперше не здригнулася від тиші.
Ресурси, ресурси… Вночі, поклавши сина, із щасливим зітханням від його слів: «Мамо, я тебе люблю, і ми разом з усім впораємося», — вона сіла записувати все, що в неї є наразі.
Ось перший. Точніше, другий. Є Господь, Який точно поруч і любить її, є 11-річний син, хоч і у візку, але з ясним розумом і великим серцем. Він точно допоможе з маленькою, стане її натхненником!
Але більше писати було нічого… Список ресурсів виглядав бідненько, і Соломія не спала до ранку.
Ранком встала з трудом, але пропустити Літургію, особливо у такому стані, не могла.
— Господи, Господи! — тільки й вимовляла вона під час служби у своєму улюбленому храмі на вулиці Липській у Києві. Настоятель храму на честь Пресвятої Трійці колись мріяв збудувати на території центр реабілітації для дітей з інвалідністю. І ось після служби підійшов до неї, зібрав усі продукти, що парафіяни принесли «на канон» пом’янути померлих рідних.
— Це тобі й синові, Соломіє, — тихо сказав священик. — Приносити тобі продукти додому буде бабуся Ганна, коли пологи. Вона живе поряд, якщо треба — посидить із дітьми. Скажи, чим ще ми можемо тобі допомогти?
Соломія стояла збентежена, вдивляючись у добрі очі батюшки.
— Не мовчи, Соломіє. Люди обходять чуже лихо, бо не знають, як допомогти. Подумай, а потім приходи на чай.
Так Соломія зрозуміла, що добрих людей більше. Їм просто треба показати, якою саме може бути допомога. Їй довелося ламати свою гордість, коли вона звернулася до друзів із проханням посидіти з сином хоча б кілька годин на тиждень. На її подив, друзі охоче відгукувалися, приносили їжу, речі. І замість піднесеної гордості в серці з’явилися смирення і вдячність Богові за все.
У список ресурсів вона внесла Бога, сина, рідний храм і вірних друзів.
Але майбутнє все одно тривожило, як би вона не молилася. Адже дата пологів наближалася, а в неї не було ні доходу, ні жодної опори.
Наступного дня їй прийшла величезна посилка. Нові гарні речі для дівчинки, візок, дитяча постіль. У «Вайбері» чекав лист від жінки на ім’я Оксана:
«Шановна Соломіє, сподіваюся, вам стануть у пригоді речі. Спільні друзі розповіли мені про вашу скруту. Хоча яка це скрута? Це тимчасові труднощі. Я працюю у великій київЗакінчилася колись страшна історія — колись страшною, адже тепер Соломія знала: коли Господь дає дитину, Він дає й сили її виростити.
