Залишилась одна
За вікном вже сутеніє, а мами все немає. Оленка, крутячись на коліщатках своєї інвалідної коляски, підїхала до стола, взяла телефон і набрала номер мами.
«Абонент тимчасово недоступний», почувся холодний голос.
Дівчинка розгублено дивилася на телефон. Згадала, що на рахунку мало гривень, і вимкнула його. Мама пішла в магазин, але досі не поверталася. Такий випадок був уперше, бо мама ніколи надовго не залишала дочку одну: Оленка інвалід з дитинства і не може самостійно ходити. Пересувалася на колясці, а інших родичів окрім мами не було.
Оленці вже сім, вона не боялася лишатися вдома сама, але мама завжди попереджала, куди йде і коли повернеться. Дівчина не розуміла, що сталося:
«Сьогодні вона пішла у дальній магазин купити продукти там дешевше. Ми з мамою часом разом ходили. Хоч він і вважається далеким, насправді близько туди і назад за годину впоратися можна», вона глянула на годинник. «Вже минуло чотири години. Їсти хочеться».
Спрямувала свою коляску на кухню. Підігріла чайник, дістала з холодильника котлету. Зїла, попила чайку.
Мами все не було. Не витримала, знову взяла телефон і набрала номер:
«Абонент тимчасово недоступний», знову роздався запис.
Пересіла на свій ліжко, телефон заховала під подушку. Світло не вимикала, бо без мами лячно.
Лежала довго, але зрештою заснула.
***
Прокинулася, коли промінь сонця зазирнув у вікно. Мамине ліжко заправлене.
Мамусю! гукнула Оленка до передпокою.
У відповідь тиша. Взяла телефон, подзвонила. У відповідь той самий холодний голос автоінформатора.
Стало страшно, очі наповнилися слізьми.
***
Костянтин повертався з кавярні. Щоранку там продавали свіжу випічку. Вже традицією стало: мама готувала сніданок, а син бігав по булочки.
Костянтинові вже тридцять, а досі холостяк. Дівчата не звертали увагу: негарний, худорлявий, хворобливий. Від дитинства його переслідували хвороби. Дороге лікування було не під силу, а виховувала його одна мама. Останній діагноз поставили дорослому: не може мати дітей. Із тим, що не одружиться змирився.
У траві миготів розчавлений старий телефон. Телефони і компютери його і робота, і захоплення, бо він був програмістом та блогером. Сучасні телефони мав, але з цікавості підібрав цей. Телефон був розбитий, наче по ньому проїхалася машина.
«Може, щось трапилось?» промайнуло в голові. Засунув знайдений гаджет до кишені. «Дома розберусь».
***
Після сніданку вийняв з телефона сім-карту й поставив у свій. Контакти переважно лікарня, пенсійний фонд, ще якісь установи, але першим був запис: «дочка».
Замислився, набрав цей номер:
Мамо! відгукнувся радісний дитячий голос.
Я не мама, розгублено сказав Костянтин.
А де мама?
Не знаю… Я знайшов розбитий телефон, переставив сім-карту і дзвоню.
Моя мама зникла, голос затремтів. Учора пішла в магазин і не повернулася.
А де твій тато, бабуся?
Немає у мене ні тата, ні бабусі. Лише мама.
Як тебе звати? хлопець зрозумів: треба допомагати.
Оленка.
А мене дядько Костя. Оленко, ти можеш вийти до сусідів, сказати, що лишилась сама?
Не можу. У мене ніжки не ходять. І в сусідній квартирі нікого немає…
Як це не ходять? Костянтин остаточно розгубився.
Я такою народилася. Мама каже: треба гроші зібрати, тоді зроблять операцію.
То як же ти пересуваєшся?
На колясці.
Оленко, свою адресу знаєш? перейшов до дій Костянтин.
Знаю! Вулиця Грушевського, будинок сім, квартира вісімнадцять.
Я зараз приїду! Допоможу пошукати маму твою.
Вимкнув телефон.
Ніна Антонівна зайшла до кімнати:
Костю, щось сталося?
Мамо, я знайшов побитий телефон. Вставив сімку, зателефонував а там дівчинка, залишилась сама і ще й інвалід. Більше нікого в неї немає. Я дізнався адресу, їду туди.
Їдемо разом, почала збиратися мати.
Ніна Антонівна виховувала його сама, прекрасно розуміла, як це, коли дитина хвора, а ти одна. Тепер на пенсії, а син заробляє добре.
Викликали таксі й рушили рятувати дитину.
***
Дзвінок у домофоні.
Хто? дитячий сумний голос.
Оленко, це я, Костя.
Заходьте!
Піднялися до квартири. Двері вже були прочинені. У колясці сиділа худорлява дівчинка із сумними очима.
Ви знайдете мою маму?
Як її звати? одразу спитав Костянтин.
Наталя.
А прізвище?
Коваленко.
Костю, почекай! зупинила мати й звернулася до дівчинки: Оленко, ти голодна?
Так… У холодильнику була котлетка, я з’їла вчора.
Костю, біжи в магазин, наш звичайний, купи те, що ми завжди беремо.
Зрозумів! і побіг.
***
Повернувшись, мати вже щось приготувала на кухні, розклала по тарілках. Поїли, і Костя взявся за пошуки мами Оленки.
Відкрив міський сайт, переглядаючи новини за вчора.
«Так, так… На вулиці Парковій Жигулі збили жінку. Доставили в тяжкому стані до лікарні…»
Вийняв телефон, почав телефонувати. На третій раз взяли слухавку:
Так, учора до нас доставили постраждалу з вулиці Паркової. Стан тяжкий, досі без свідомості.
А як прізвище?
Документів не було, телефону також. Ви родич?
Ну… поки що ні…
Приїжджайте у приймальне відділення.
Виїжджаю.
Вимкнув телефон, підійшов до дівчинки:
У тебе є мамина фотографія?
Є, вона підїхала до тумбочки, дістала альбом. Ось ми з мамою нещодавно фотографувалися.
Яка гарна у тебе мама! Костянтин сфотографував світлину, посміхнувся дівчинці: Йду шукати твою маму.
***
Вона відкрила очі. Біло-сірий стеля. Свідомість потроху поверталася, перед очима ще миготіла машина…
Спробувала поворухнутися все тіло пронизав біль. Підійшла медсестра.
Ви прокинулися?
Очі Наталі округлилися від страху:
Скільки я тут лежу?
Дві доби.
Вдома ж дочка сама…
Спокійно! медсестра поклала руку на плече. Учора приходив молодий чоловік. Ось залишив для вас свій телефон ваш мобільний, каже, розбило авто.
Можна подзвонити
Зараз! вона набрала номер Оленки та піднесла слухавку до вуха.
Мамо!
Оленко, як ти, доню?
Все добре! Зі мною бабуся Ніна, а ще дядя Костя приходить.
Який дядя Костя?
Не хвилюйтеся! зайшов лікар. Інакше я заберу телефон. Давайте огляну вас.
Донечко, я потім передзвоню, швидко сказала Наталя і віддала телефон.
Лікар оглянув, призначив лікування, медсестра поставила крапельницю.
Коли лікар вийшов, медсестра забрала апарат.
Можна ще хвилинку з донькою?
Не можна… хоча от, тримайте, але коротко, і набрала номер.
Донечко
Натале, мене звати Ніна Антонівна, почувся жіночий голос. Слухайте уважно: мій син знайшов ваш телефон, допомогли вашій донечці. Я поки побуду з нею. Не хвилюйтеся! Ось передаю слухавку Оленці.
Мамо, не переживай і одужуй швидше!
Доню, слухай бабусю!
Хворійці, виключайте телефон! нагадала голос медсестри.
***
Наступного дня Наталю перевели у загальну палату, а ввечері навідалася медсестра:
Коваленко, до вас відвідувач.
Ввійшов хлопець, худорлявий, нескладний зовні:
Доброго дня, Наталю! Я Костя, прийшов провідати. Не проти, якщо на ти?
Не проти
Він поставив на тумбочку велику сумку:
Моя мама приготувала для тебе гостинці.
Костю, навіть не знаю, як дякувати…
Я випадково знайшов твій розчавлений телефон. Вставив сімку, подзвонив дочці. А тоді знайшов і тебе.
Як Оленка?
Почекай.
Він взяв телефон, який залишив їй раніше.
О, тримай!
Наталя глянула на екран і побачила свою доньку.
Мамо! Боляче тобі?
Ні, доцю, вже не боляче. Як ти?
До мене бабуся Ніна приходить.
Довго говорила хвороба з донькою. Костянтин терпляче чекав. Коли закінчила, Наталя прошепотіла:
Я тепер ваш боржник…
Та годі, Наталю! усміхнувся він. Давай вже і ти на ти.
Дякую, Костю!
Покажу, як цим телефоном користуватись
***
Минуло два тижні.
Винуватець ДТП приніс Наталі компенсацію двісті тисяч гривень просто до лікарні, і адвоката привів.
Наступного дня її виписали. Костя приїхав і допоміг повернутися додому.
Мамо! Оленка кинулася їй назустріч.
Здавалось, ще мить і вона вистрибне з коляски. Наталя присіла поруч, обійняла дочку, розплакалася від щастя.
Підійшла до Ніни Антонівни:
Спасибі вам, Ніно Антонівно!
Та годі, Наталю! Оленка мені як внучка стала.
Ніно Антонівно, мені винуватець гроші приніс, дістала купюри. Візьміть, будь ласка! Інакше не можу віддячити.
Заховай, Наталю! суворо відповіла старша жінка. Нам із сином вистачить, а тобі потрібно Оленку лікувати. Костя вже з лікарями домовився.
Мамо! зраділа дівчинка. Дядя Костя обіцяв, що ми поїдемо у лікарню, й мені зроблять так, що я ходитиму!
***
Дві тижні Наталя з дочкою жили в клініці. Поставили спиці. Через три місяці знову в лікарню, далі ще раз через рік, і так тричі. Через три роки, після операцій і реабілітації, обіцяли: Оленка ходитиме.
Поки дівчинка так і рухалася на колясці, хоч спиці були незручні.
Та доля вирішила випробувати цю родину: у Ніни Антонівни почалися серцеві напади, її забрали в лікарню у тяжкому стані.
Три ночі Наталя була в палаті біля такої рідної жінки. Додому заходила лиш для обіду й трохи поспати. А ночами з Оленкою залишався Костянтин.
На четверту добу Ніна Антонівна прийшла до тями. Довго дивилася на Наталю, нарешті тихо мовила:
Доню, мабуть, мені не довго залишилось Вийди заміж за мого Костю. Він надійний, і разом ви поставите Оленку на ноги.
Ніно Антонівно, та чи захоче він?
Захоче! і посміхнулася старенька. Обовязково.
***
Старша жінка тримала за руку дівчинку з ранцем і букетом квітів. Навіть попри її зріст, можна подумати, що вперше йде до школи.
Але це був перший день, та вже у четвертому класі: перші три вона вчилася вдома, дистанційно, закінчила лише з гарними оцінками. І ось вперше самостійно крокує до школи.
Бабусю, мені трохи страшно.
Що ти, Оленко? Тобі вже десять! Он і твої тато з мамою підходять!
Доню, чому невесела? підійшла Наталя.
Боїться в школу йти, всміхнулася Ніна Антонівна.
Давай руку! Костянтин простягнув долоню. Ходімо!
Ось з тобою, тату, зовсім не страшно, посміхнулася Оленка.
І вони, весело перемовляючись, разом пішли до школи, а позаду мама й бабуся, такі ж щасливі.
