За вікном уже смеркалося, а мами все не було. Оленка, обертаючи колеса своєї візка, підкотила до столу, взяла телефон та набрала мамин номер. “Апарат абонента вимкнено або знаходиться поза зоною покриття,” пролунав холодний голос. Дівчинка розгублено глянула на телефон, згадала, що грошей на рахунку майже не лишилось, і потиснула кнопку вимкнення.
Мама пішла до крамниці, та так і не повернулась. Такого ніколи не бувало, вона ніколи не пизжала довго, адже донька інвалід дитинства, не могла ходити. Пересувалася на візку, а крім мами, родичів більше не було. Оленці вже було сім років, і вона не боялася бути вдома сама, проте мама завжди казала куди йде і коли прийде. Дівчинка бентежилася: “Сьогодні вона вирушила до подальшого супермаркета за продуктами, там вигідніше. Ми часто туди разом їздили. Хоч він і доволі далеко, але не так далеко за годину можна туди й назад встигнути”, вона глянула на годинник. “Минуло вже чотири години. Хочу їсти”.
Вона направляла свій візок на кухню. Включила чайник, дістала з холодильника котлету. Поїла, запила чаєм. Мами все не було. Не стерпівши, знову взяла телефон: “Апарат абонента вимкнено або знаходиться поза зоною покриття,” знов донеслося з динаміка. Вона перекотилася на ліжко, сховавши телефон під подушку. Світло теж не вимкнула без мами так страшно. Лежала довго, але все ж заснула.
***
Прокинулась, коли сонечко зазирнуло у вікно. Мамине ліжко було застелене.
Мамо! гукнула вона у бік сіней.
У відповідь тиша. Взяла телефон, подзвонила. І знову той чужий, металевий голос. Страх здавив горло, з очей покотилися сльози.
***
Богдан повертався з кав’ярні. Там щораночку продавали свіжу випічку. Вони з мамою завжди починали день так: вона готувала сніданок, а син бігав за булочками.
Богдану вже було тридцять, а він досі не одружений. Дівчата й жінки просто не цікавилися ним: негарний, худий, кволий. Хвороби переслідували його з народження. Потрібне було дороге лікування, але мама виховувала його сама. Останній діагноз поставили, коли він став дорослим, запевнивши, що дітей у нього не буде. З тим, що ніколи не одружиться, він уже змирився.
У траві мигнув розтрощений старий телефон. Телефони й комп’ютери були і його захопленням, і роботою. Він працював програмістом та вев блог. Телефони в нього, авжеж, були найновіші, але з професійної цікавості він підняв цей. Апарат був зім’ятий, наче по нім переїхала машина і викинула вбік.
“Мабуть, щось трапилося?” промайнула думка, він сунув знахідку в кишеню. “Дома розберу”.
***
Після сніданку витягнув сим-карту зі знайденого телефону і вставив у власний. Номери в книзі належали переважно лікарням, Пенсійному фонду та подібним установам, але першим в списку значився контакт “донечка”.
Подумавши, він подзвонив тому номеру:
Мамо! радісний дитячий голосок.
Я не мама, зніяковіло відповів Богдан.
А де мама?
Не знаю. Я знайшов розбитий телефон, вставив симку і подзвонив.
Моя мама зникла, почувся плач. Вона ще учора пішла до крамниці й не повернулася.
А де ваш тато, бабуся?
Немає в мене ні тата, ні бабусі. Тільки мама.
Як тебе звати? чоловік зрозумів: треба рятувати дитину.
Оленка.
Мене дядько Богдан. Оленко, вийди з квартири, розкажи сусідам, що лишилась сама.
Я не
Юлька міцно стиснула татову руку, коли вони з мамою, татом та бабусею весело заходили у шкільне подвіря, сонячне проміння немов благословляло їхню нову, щасливу дорогу.
