Замети завії
Олег, юрист тридцяти пяти років, терпіти не міг Новий рік. Для нього це був не святковий час, а справжній забіг на витривалість.
Години метушні, пошуки «найкращого» подарунка для колег, з якими ледве вітався, і, звісно, корпоратив. Цього року їхня фірма орендувала під Києвом сучасний відпочинковий комплекс мовляв, святкувати треба з розмахом.
Олег котився туди на своєму начищеному до блиску сірому «Шкоді», слухаючи подкаст про новинки у податковому праві, та в умі прокручував маршрут: зявитися, посміхнутися шефові, випити келих просеко, чемно перекинутися словом з відділом кадрів і потайки щезнути додому.
Коли прибув, комплекс уже гудів, як діжка меду, повна джмелів. Всюди миготіли люди в барвистих вишиванках і сукнях, сміялися, ніби змагалися між собою, хто голосніше зобразить радість.
Олег отримав свій келих, став біля стіни, ніби дозорний на старій брами, і спостерігав за цією дивною круговертій примусового щастя. Він почувався марсіянином, що потрапив на планету, де наказують бути щасливим по графіку.
***
Саме тоді він її і побачив. Незнайомка не виділялася яскравістю чи гучністю. Вона стояла осторонь біля великого вікна, задумливо дивилася на заметіль за склом.
На ній було просте темно-синє плаття, у руці келих з морсом. Вона не здавалася ні сумною, ні самотньою радше заглибленою в себе.
Олег вловив несподіване: ця дівчина мала такий вигляд, як він сам себе відчував.
Не найкраща погода, щоб мчати назад у місто, озвався він, наближаючись до неї.
(Це перше спало йому на думку.)
Вона обернулася і посміхнулася. Не тією вузькою посмішкою, якою все вечір прикрашали себе інші, а справжньою, сонячною.
Ну й дивина! А ви гляньте яка краса! киваючи на заметену площу, мовила вона. Схоже, ніби все лихо й клопоти місто прикрила снігом, як ковдрою.
Олег розгубився. Він був готовий до чого завгодно, але не до цього.
Олег, простягнув руку.
Ярослава, відповіла вона, потискаючи долоню. Я з бухгалтерії. Ми, здається, якось разом їхали у ліфті на сьомий поверх.
Вони замовкли, і мовчання було не ніякове, а навпаки затишне, обіймало теплом.
Завія за вікном лише посилювалася. По гучномовцю оголосили: траси при Києві перемело, виїхати не можна, доведеться залишитись до ранку.
У залі хвилею прокотився стогін розчарування й галасу.
Олег подумки вилаявся. Його план розсипався, ніби карточний будиночок.
Що, пане юрисконсуле, готові ділити розкладушку у вітальні? з лукавством спитала Ярослава.
Моя професія такого досвіду не передбачає, посміхнувся він. А ви?
Я завжди беру із собою зарядку, чай та книжку. На випадок апокаліпсису, підморгнула вона.
І саме цієї ночі, без планів та масок, вони по-справжньому поспілкувалися.
Виявилося: Ярослава захоплюється старим чорно-білим кіно, а Олег терпіти його не може, але готовий спробувати, якщо вона пояснить, у чому родзинка.
Виявилося: Олег подекуди мріє проміняти папери на маленьку кавярню, а Ярослава малює аквареллю у таємниці від усіх.
Вони сиділи в кутку, забуваючи про бавовняний шампанський гамір, і пили не ігристе, а гарячий чай з термосу, який Ярослава дістала з сумки.
Ярослава розповідала про свою кішку Мотанку, що ловить сніжинки на підвіконні, а він про свою бабусю, котра вчила його пекти медовик із гречаного меду.
Коли стрілки годинника злилися в полум’яну лінію, вони не вигукували «Слава!». Вони тихо глянули одне на одного.
З Новим роком, Олеже, шепнула Ярослава.
З Новим роком, Ярославо, пробурмотів у відповідь він.
Ту ніч вони спали не в готельних номерах, а у спільній вітальні на двох розкладачках, які принесла персонал. Поруч. Вони перемовлялися півголосом до світанку, доки стихала хурделиця.
Ранком, коли дороги під Києвом розчистили, вони вийшли з клубу. Світ був білим, безмежним, теплим у своїй тиші. Сонце грало відблисками на снігових пагорбах.
Куди тепер рушаєте? спитав Олег.
На маршрутку. Додому.
А я міг би вас підкинути.
Ярослава зблиснула усміхом в очах.
А якщо скажу, що мені вже хочеться прогулятись в цьому спокійному крижаному світі хоч до найближчої зупинки?
Олег усе зрозумів. Ця дивна ніч була не випадковістю.
Це було початком чогось нового і правдивого.
Тоді я пройду з вами, твердо мовив він.
Вони рушили разом крізь неторканий сніг, першим днем нового року, лишаючи за собою сліди, що губилися попереду у білих просторах майбутнього.
Як жагуче хочеться у це віритиЇхні сліди спліталися у химерний візерунок, наче хтось шив нову мапу майбутнього. Олег дихав на повні груди, і вперше за багато років не прагнув повернутися назад, не тікав від свята, а крокував назустріч тому, чого ще не знав сам.
Вітер підхопив Ярославину темно-синю хустку, й вона розсміялася сміх її був дзвінким, як перший лід на калюжах. Олег спіймав хустку й, не віддаючи одразу, подивився їй у вічі:
Знаєте, цього року я навряд чи забуду Новий рік.
А мені здається, ми його тільки почали, відповіла Ярослава.
Сніг ще падав, але вже не здавався заметою. Він здався йому листом, у якому світ писав: час перестати ховатись.
Олег стис її долоню. Вони йшли поруч, не озираючись весело, просто, разом. Біла тиша світу давала їм новий простір, і все непотрібне залишалося позаду, під снігом, де йому й місце.
Десь попереду, у нескінченності цієї білої дороги, світ тільки починався.
