Замість себе
Мачуха чудово розуміла, що Лідія не хоче йти заміж за вдівця. І не тому, що в нього була маленька донька, і не тому, що був старшим за неї, а тому, що вона його дуже боялася.
Його гострий погляд пробивався їй в саму душу, і від страху в грудях калатало серце, немов намагаючись відбитися від стріл того суворого погляду. Лідія соромязливо дивилася в підлогу і довго не наважувалася підвести очі, а коли піднімала, всі бачили, що вони повні сліз.
І ці сльози скочувалися рум’яними від хвилювання щоками. Руки тремтіли, а маленькі кулачки мимоволі хотіли відганяти мачуху, разом із тим, кого вона привела їй у наречені.
Язик-зрадник, будь він проклятий, сказав: Піду.
Оце й докупи зійшлися. В таку хату, до такого чоловіка, до такого господаря гріх не йти! Він із першої жінки порошинку здував, а вона була не дуже здатна, завжди слабувата, все кашляла. Йдуть вони разом він три кроки, вона один, зупиниться, дихає, а він її обіймає, заспокоює, ніколи не докоряв, як твій покійний батько, прости Господи.
Коли вагітною була, її майже ніхто не бачив, все лежала. А після пологів то всі ночі до дитини сам вставав, а вона зовсім захиріла.
Так свекруха казала.
А ти сильна, як маків цвіт, він тебе в червоний кут покаже. Вмієш усе до коси, і до серпа, й прядеш, і тчеш. Гріх тобі йти за молодого ті ще характер мають вітряний, не порозумніли. А цей усе як на долоні, все знаємо, все перед очима. Як же пощастило тобі!
Я горілки притарабаню, посидимо ввечері, та й досить невдовзі вдовець весілля й не святкуватиме, аби покійну не гнівити. А посагу не просив, сказав, що в домі всього вдосталь.
Петро одружився вперше по великій любові, знаючи, що Оксана часто хворіла, була слабенькою. Мати його тоді казала: Синк, ти сильний, тобі ґаздиня треба, а не жінка-вяличка. Але ні люди, ні розум не могли його переконати тільки Оксану йому подавай.
По селу йшли чутки, що його наврочили, бо хіба нормальна людина, що ще й не подивилась на життя, піде страждати й мучитися?
Лікарі казали, що в Оксани легені слабі, будь-яка застуда і знову хвороба, астма, а далі хто знає може й гірше.
Петро думав, що своєю любовю прожене смерть від дружини, вилікує її, долатиме усе, і все стане гаразд. І спершу так воно й було, одразу після весілля були щасливі, раділи кожному дню.
Та коли Оксана забеременіла, наче її перевернули навиворіт постійна слабкість, голова паморочиться, хочеться спати, настільки було зле, що й постіль сама застелити не могла, ні корову надоїти, ні своє гарне довге волосся розчесати.
Лікарі пояснювали: токсикоз. Ото народить окріпне. Петро доглядав Оксану з ніжністю, ані хвилини не нарікав. Його мати дорікала невістці і вдень і вночі: Не ґаздиню привів, а бідувальницю. Петро відстоював свою жінку, матір просив не вчащати.
Оксана дівчинку народила і здавалося, тиха радість повернулася в дім Ненадовго. Простудилася Оксана, і сили так і не повернулися танула на очах.
Забрали її в лікарню, а лікар по-простому каже:
У неї легені розсипаються.
Оксана розуміла: недовго їй зосталося. Сміялася, насилу видавлюючи посмішку на обличчі усмішка, а в очах біль і тривога за доньку. Прощальні погляди наказували памятати її веселою.
Худа, як тріска, ребра все назовні, грудна клітка запала, руки змарнілі, плечі опущені все говорило без слів: смерть невідступно поряд.
Передчуваючи кінець, Оксана попросила чоловіка вислухати її до кінця.
Ще не народилась та людина, що перетне Господню волю. Наша любов втомилася від боротьби, і сили скінчились, і я сама втомилась від болю й думок. Прошу у тебе та доньки прощення сама бідувала, і вам на частку непросто далося.
Петро стискав її гарячі, тендітні руки і цілував. І по важкому, частому подиху відчув: лишилось хвилин кілька. Вона уривчасто розповідала про свою любов до Петра і донечки, перепрошувала, розпитувала, як бути далі
І зрештою стиха сказала:
Одружися з Лідією. Вона добра, роботяща, на хорошу матір здатна: недобре жила з мачухою, зведеними сестрами, та ще й батько-пияк. Я знаю її життя і мама моя до їхнього господарства заходить, із оком пильним, усе бачить, що там до чого.
Вона лагідна, не вдарить, дитині не зробить зле, а до тебе звикне й полюбить. Тільки ти до неї як до мене. Поважай Ліду, якби то я була в її тілі поруч. Прости мені ці слова не тільки легені мої темні, і душа змарніла з дум про доньку. Але як вирішиш так і буде, твоя доля теж Господом визначена. Але запамятай: доньку не ображай бо прокляну тебе і з того світу.
Сказала і, що було сили, стиснула руку чоловіка.
Петро плакав, сльози застилали обличчя коханої, відчував, як дорога дружина покидає світ. Тендітне, спокійне лице з усмішкою спрямоване було кудись у далечінь. Майже до останнього рука все ще тримала його руки.
Він цілував дружину в останню хвилину, обіцяв зробити все, як вона прохала. Тому коли сплинув рік по її смерті, Петро заслав сватів до Лідії.
Мачуху Ліди підготувала Петрова теща і сама бажала внучці гарної матінки. Вона й собі хворіла, боялася померти незабаром, прагнула, щоб зятю з онукою жилося добре.
Хіба вона хіба краще знала, через що пройшов удівець Петро! За його відношення до Оксани вдячна була йому безмежно і щиро молилася за його щастя навколішках.
Весь сватання плило, як у тумані. Петро, бачачи, як важко дочці без мами і як тяжко йому без господині, вирішив виконати прохання Оксани. Він заздалегідь приглядався до Лідії вона була покірна, щира, красивою, навіть схожою на його жінку така ж коса, усмішка, хода.
Часто йому хотілося обійняти Ліду хоча б на хвилину і згадати свою Оксану поряд. Лідія й сама не знала, чому погодилася стати дружиною Петра: чи втомилася бути за прислугу у мачухи, чи більше не хотіла приводити додому пяного батька й відстоювати його від мачушиної лайки, чи просто було шкода Петрову доньку?
У будь-якому разі, погодившись, зрозуміла: перед нею ще одне випробування покохати й зуміти стати близькою для Петра.
Після сватання Петро познайомив дочку з Лідею. Оксана, поки жила, майже не відходила від Малинки. Вона все життя дбала про доньку, кожну мить милувалася на неї. Часто вночі Петро бачив, як Оксана шепоче щось Малинці, немов навчає, як жити далі.
Петро не міг без сліз згадувати, що там казала Оксана маленькій частинці свого серця. Малинка була домашньою дитиною, до чужих не йшла, мала лише татка, маму, бабусю й ще одну сувору, незадоволену бабусю.
Петро покликав Ліду до хати, щоб вона звикла до доньки, побула з нею без присутності мачухи, що тішилась з того, що Ліда нарешті зі двора йде.
На самоті Ліда з Петром мало розмовляла, зате відчула: він не грізний, а, навпаки, добрий і уважний. Відверто запитав Лідію: якщо вона має коханого відступить, ламає долі не буде. А про прохання Оксани не казав нічого.
Дім Ліду приголомшив: добро зроблене власноруч, красиві вишивки в різьблених, лакованих рамах, світлі затишні кімнати. Малинка, побачивши Ліду, поводилася по-дивному не злякалася, а почала жартувати, тягнула Ліду до себе.
Виносила іграшки та просила Ліду пограти з нею. При цьому часто її торкалася, вдивлялася кругленькими цікавими оченятами, усміхалася. Ліда раз по раз обіймала дівчинку, поправляла тонку косу.
А давай я зроблю тобі зачіску? Ти у мене будеш справжньою принцесою!
Петро спостерігав за грою й спілкуванням, і душа його співала від радості.
Йому було страшно: чи впустить у серце Ліду Малинка, бо дівчинка завжди питала про матір, визирала через вікно, чекала, що мама ось-ось зайде. Хоч як Петро все пояснював, для трирічної Малинки не було жодних потрібних слів вона все одно чекала свою любу неньку.
Петро тямив: його любов, піклування, обійми не замінять материнських рук, материнської любові й того тепла. Він боявся помилятися в Лідії. Та коли побачив, як Малинка ледь не плаче, що Ліда йде додому, на його серце прийшла тихість.
Малинка взяла Ліду за руку, привела до своєї кімнати, прибрала покривало, як справжня господиня підбила подушки, залізла на ліжко та аж підстрибувала до стелі від радості.
В цю мить Ліда згадала своє нелегке дитинство: і як у їхню оселю прийшла мачуха, й як потім дорікала за кожним шматком хліба, як потайки сластощі своїм дітям передавала, а їй тільки старі латки та докори. Згадала, як накривала пяного батька своїм одіялом, хоч мачушине серце було до Ліди камяне. І як сказала, що першому-ліпшому віддасть лише б позбутися Згадала всі лайки та сльози і з грудкою в горлі підійшла до Малинки.
Міцно-міцно обійняла, лягла поряд. Дівчинка спала міцно й щасливо.
Петро не знав, як поводитися, його переповнювала вдячність. Чай пили і просто мовчки дивились одне на одного, усміхаючись. Ліду він не відпустив додому.
Не відпустив і все.
Адже дружина повинна бути біля чоловіка, а не там, де її не чекають.
Життя навчило Ліду, що навіть після змарнованого дитинства можливо знайти родину й любов. А справжня родина це не лише кров, а й вибір серця: любов, підтримка й поміркована доброта.
