Вже нестерпно кортіло заміж
Оленці дуже хотілося вдало вийти заміж. Невдало вона вже, як то кажуть, сходила. Синочок Володимир, двадцятирічний, ріс при мамі.
…Давним-давно чоловіка застали на безсоромній зраді. Олена повернулася з відрядження на день раніше. Він, наполовину роздягнений, старанно застилав їхнє ліжко, а краща подруга, струшуючи павутинки зі свого обличчя, готувала каву на кухні у маминому халаті!
Класика хоч у підручник пиши. Розлучення було миттєвим, а подруга переведена до чорного списку на віки віків. Олена й не копирсалася в бруді: є вина буде й кара. Чоловіка ж виселила разом із сумками, а Володя з батьком більше не бачився. Їй і тридцяти тоді ще не було.
Минуло понад десять років. Олена встигла захистити і кандидатську, й докторську дисертації.
У сорок стала доктором філологічних наук. Очолювала кафедру в педуніверситеті Львова, гриміла авторитетом. Усі десять жіночої самотності Олена сподівалася зустріти достойного супутника. Вважала, що ще зарано їй вязати шкарпетки й вишивати рушники.
Претендентів вистачало. Але ніхто так і не причалив до її душевного берега. Один щойно після першого побачення квапився з пропозицією, ще й позичив у неї двісті доларів (Ми ж майже родина…) і зник. Другий шукав матір для трьох своїх малюків вдовець. Одразу запросив до себе: Зготуй вечерю всій сімї! Олена не була готова до такого прийому. Але вечерю зварила, діток нагодувала малі, менші й зовсім крихітка.
Повернувшись додому, розплакалася. Жаль було тих діточок та їхнього батька й сам він немов при сиротах. Але всю цю ватагу вона б не витягла. Може, я егоїстка, думала Олена.
Щороку варіантів ставало все менше. І коли вже зовсім хотілось поставити жирну крапку, на обрію зявився Він.
…Колишній студент Рустам із Запоріжжя. Йому двадцять вісім. Колись навчався у її групі. Вона була викладачкою. Після університету Рустам лишився у Львові, відкрив маленьку автомийку на Соломянці.
Якось Олена заїхала помити авто, а там він господар. Віталися, сміялися, згадували університет, Рустам дав їй свою візитку. Мало що… І з того часу Олена щотижня заїжджала на його мийку. Рустам почав кликати її у ресторани, на концерти камерної музики.
Олена червоніла і не вірила у серйозність намірів. Відмовлялася. Але він не здавався. Вона памятала Рустама відмінник, вихований, інший. Українською говорив прекрасно, а ще мав щось нерозгадане. Дівчата на факультеті зітхали йому услід, коли проходив повз. Олена пригадала, як одного разу він подарував їй різьблену скриньку. А всередині записка, від якої вона почервоніла, а потім зблідла.
Злютована, розірвала на клапті: «Пані Олено! Я Вас кохаю! Олена вирішила це насмішка. Віддала йому коробочку й утекла.
Наступного дня Рустам тихенько постукав у двері:
Пані Олено, пробачте. Не хотів Вас образити. Ви мені дуже подобаєтесь.
Олена стримано прийняла вибачення:
Дякую, Рустамчику. Йдіть до аудиторії, лекція зараз буде.
До кінця навчання він тримав дистанцію лиш іноді кидав поцупливий погляд. А ось тепер усе починалося заново. Прийняти його залицяння чи відкинути? Ми тепер просто двоє дорослих людей. Хто зна, що доля готує?»
І вона здалася.
…Завязався мимохідний, яскравий роман.
Перше побачення з Рустамом було дивовижним він зумів її здивувати, був і ніжний, і веселий, і романтичний. Різниця у віці була тінню на воді. Олена почувалася дівчинкою, а Рустам мудрим, трохи сумним чоловіком.
Вона називала його по-своєму Ростиком, він жартома кликав її Олесею.
Олена літала від щастя, як біла кульбаба на вітрі. Вперше відчула себе бажаною жінкою. Любов розгорілася так, що від неї годі було сховатися.
Рустам не кликав Олену під вінець, бо мав повертатися до рідних, у Запоріжжя. Мама його вже приготувала для нього наречену двічі сімнадцяту дівчину із порядної сімї, Софійку.
Олена не могла себе змусити залишити Львів: тут син, мама, усе рідне А чужа родина не дуже радо прийме зрілу невістку. Чужий коровай не смакує, коли свій сухар ліпший.
Отож Олена вирішила: все тепло душі віддати Рустаму, а там хай грім гримить!
Скільки мені ще жіночого щастя залишилося? Крихти. Любитиму цього хлопця так, що йому дихати важко буде! Випю це до дна! ділилася вона з мамою.
Мама була проти чужинця.
Олесю! Чого тобі той чужак? Наших ростиків мало? Я не дам тобі благословення! Твій колишній Діма досі біля дому ходить!
Мамо, Діма мене зрадив, ти ж знаєш…
Та він уже сто разів покаявся! І сама винна: із своїми книжками, кандидатськими й докторськими чоловік занедбаний був. А коли чоловік без нагляду його кожна підбирає.
А чого ти не простила батька? спитала Олена.
Ну, доню, і порівняння! По-перше, твій тато пішов ще до твого народження, по-друге, має трьох дітей на стороні Я не могла забрати його від чужих дітей, а твій Дімка десять років ходить сам. Вова його любить, завершила мама.
Не збираюсь я за Рустама заміж, сумно мовила Олена. Стара я для нього. Дочекаюсь, коли він сам піде…
Ех, доню… і стара кобила солі прагне, журливо зітхнула мати.
Через три роки Рустам попрощався: «Я з тобою на звязку, Олесю!»
Олена була готова до цього, але серце розкололось навпіл, коли Рустам поїхав до молодої Софійки. У прощальній скриньці залишив їй каблучку із двома янголятами, що тримали серце з бурштину.
Моє серце залишаєш із собою, Олесю!
Рустам повернувся у рідне місто.
…Згодом прислав світлину з весілля: «Ось моя Софія». А потім другу: «Ось моя друга дружина Оксана».
Олена дізналася, що у нього родинні традиції на два весілля. Але на тих фото його очі сумували. Може, сумує за нею? А може, любов як старий човен поржавіє, якщо інша пристань зявиться.
…Казка закінчилась. Олена перевернула сторінку. Володимир одружився, у дім привів невістку. Коли народилася онука, Олена попросила назвати дівчинку Олесею. Щоб память про ніжне кохання залишилась у серці.
Колишнього чоловіка Олена простила чи, може, просто пожаліла. Діма через тещу ходив. Мати переконала її словами:
Він давно покаявся, доню. Хто без гріха? Гріх не по лісу ходить, а по людях. Не кожному вдається встояти перед спокусою.
…Олена й Діма живуть разом. Стараються триматись за руку. А ще Олена закінчила курси вязання, і тепер вяже маленькі шкарпеточки для Олеcі із давніми українськими узорамиВечорами, коли у хаті розливається тепле світло лампи, а Олеся й Діма мовчки пють чай, вона бачить у вікні своє відображення мудру, уже злегка помережану зморшками жінку. Вона усміхається йому і собі, а тоді ввімкне плейт із сонатами ті, що слухали з Рустамом. Біль відпустив, лишилась ніжна тінь трохи журлива, але тепер вона не гостра, а світла.
Маленька Олеся бігає босоніж по подвірю, за нею ганяється кіт, мати зусібіч щось шепоче, а Володимир далебі жартує з батьком на кухні. Діма несміливо торкається руки Олени не як колись, із пристрастю, а вдячно й просто. Він вчиться цінувати таку звичну, домашню любов.
Іноді Рустам пише кілька рядків Живи, Олесю, на повну! Памятай, ти моя радість. І більше нічого не треба. Олена сторицею дякує долі: усі її сни, невдачі, зустрічі й прощання склалися у єдину повість повість любові, яка так і не схотіла вмерти. Її щастя більше не залежить від обручки чи чийогось прізвища.
Вона дивиться на малу Олесю і знає: життя не завжди веде до тієї пристані, яку ти собі уявив. Але завжди є шанс сміятися, навіть крізь сльози, і знаходити тепло в тих, хто поруч.
І тоді в душі розквітає весна щороку, знову і знову, стільки, скільки вистачить серцю.