Вийти за мільйонера
У місті майже весь сніг розтаяв, на тротуарах пісок врізався у лід. А на кладовищі сніг лежить, хоч і осів від дощів. Ганна довго блукала засніженими доріжками між огорожами, доки не знайшла могилу батьків. Вони лежали разом, хоча батько загинув у аварії, коли Ганна вчилася у дев’ятому класі.
Огорожу зробили відразу на дві могили. Мама померла три роки тому. Ганна підібрала на її пам’ятник таку фотографію, щоб вони з батьком виглядали однолітками, такими, якими вона їх запам’ятала, коли був живий батько.
Ганна вийшла на пенсію, квартиру у Києві залишила родині сина, а сама повернулася до рідного міста два дні тому. Прибралася в квартирі, а сьогодні вранці поїхала на кладовище.
— Пробач мене, мамо, покинула тебе тоді, втекла до Києва. Не могла інакше. Дякую, що зрозуміла, не спиняла мене. — Вона зітхнула, зібравши з надгробка мами змерзлий сніг.
Постояла ще трохи, попрощалася з батьками і пішла назад своїми ж слідами між огорожами. Вийшла на доріжку і, дивлячись під ноги, рушила до виходу з кладовища.
— Ганно?! — почула вона голос за спиною, зупинилася й оглянулася.
— Ви до мене? — Вона роздивилася незнайомого чоловіка літнього віку.
— Ти мене не впізнала? Це ж я, Сашко Гордєєв. — Чоловік усміхнувся, і тоді Ганна його згадала.
— Не впізнала. Ти змінився, — сказала вона і теж посміхнулася.
— А я тебе відразу впізнав, хоча не бачив… — він завагався, рахуючи в голові, скільки минуло років з останньої зустрічі… — тридцять років. — Чоловік підійшов до Ганни.
— Тридцять два, — уточнила вона.
— Ти зовсім не змінилася. До батьків прийшла? — Він кивнув у бік могил.
— Так. А ти?
— До Ольги. — Сашко відвів погляд.
— Ольга померла? Давно? — Здивувалася Ганна.
Зла на Ольгу вона не мала. Обида давно минула. Відчула лише жаль і співчуття.
— Півроку тому. Дуже страждала. Рак. Я зовсім один лишився, — сумно промовив Сашко.
Ганна глянула на нього. Їй здалося, що він схлипнув. Ні, важко зітхнув. Обличчя спокійне, зосереджене.
— Дітей у нас не було. Такі справи. А ти одна чи з чоловіком приїхала? — запитав у свою чергу Сашко.
— Одна. Вийшла на пенсію, квартиру у Києві синові залишила, а сама повернулася. — Ганна навмисно не сказала про чоловіка.
Вони дійшли до воріт.
— Ой, я тебе відволікла, а ти ж ішов… — згадала Ганна.
— Я від Ольгиної могили йшов. А маму відвідаю іншим разом. А то раптом ти знову зникнеш чи втечеш? — пожартував Сашко.
— Ну от, пішов, тепер чекати наступного, — зітхнула Ганна, побачивши автобус, що від’їжджав від зупинки.
— Я на машині, підвезу, ходімо. — Сашко показав на ряд припаркованих біля паркану авто.
Не дуже хотілося їхати з ним, розмовляти, але стояти й чекати автобуса біля кладовища теж не хотілося. Ганна сіла в охололу машину. Сашко повернув ключ запалювання, увімкнув пічку. Вони проїхали повз огорожу кладовища, повз пусте засніжене поле, яке в майбутньому стане місцем нових поховань, повз дерев’яні будиночки. Ганна завжди дивувалася, як можна жити поруч із великим міським кладовищем?
— Стільки років минуло, а я так і не зрозумів, що тоді сталося між нами. Коли ти поїхала, я собі місця не знаходив. І головне — чому? — перервав мовчання Сашко.
Ганна здивовано глянула на нього.
— Ольга сказала, що вагітна. Пізніше дізнався, що обдурила, не могла вона мати дітей. Але спочатку повірив, одружився. А потім… пізно було щось робити. Ольга, знаєш, як істерила, коли дізналася, що ти з її нареченим поїхала? Піхала до Києва, щоб помститися вам. Чому ти втекла, Галю?
— Ти що, досі нічого не зрозумів? Мені тоді було байдуже, з ким і куди тікати, аби лише звідси подалі.
— Як це? — Сашко повернув голову до Ганни, і машина занесла на мокрій дорозі.
І Ганна, не шкодуючи ні себе, ні тим більше Сашка, почала розповідати.
***
Правильно кажуть, що між друзями часто один користується іншим. У Ганни з Ольгою була саме така дружба. Ганна прийшла до нової школи серед навчального року. Відмінниця, вона вже цим викликала неприязнь нових однокласників.
Найкрасивіша дівчина у класі, Ольга, взяла Ганну під свою опіку. На перервах вони разом гулялиЙого губи стиснулися, а в очах блиснуло розуміння, і він тихо промовив: “Тобі більше ніколи не доведеться тікати, Галю, тому що я нарешті зрозумів, що втратив”.
