У місті вже майже весь сніг розтаяв, на тротуарах пісок врізався в кригу. А на кладовищі сніг ще лежить, хоч і осів після дощів. Ганна довго блукала засніженими стежками між огорожами, доки не знайшла могилу батьків. Вони лежали разом, хоча батько загинув в аварії, коли Ганна ще вчилася у дев’ятому класі.
Огорожу зробили відразу на два місця. Мати померла три роки тому. Ганна підібрала на її пам’ятник таку фотографію, щоб вони з батьком виглядали однолітками, такими, якими вона запам’ятала їх, коли батько був живий.
Ганна вийшла на пенсію, квартиру у Києві залишила родині сина, а сама повернулася у рідне місто два дні тому. Прибралася вдома, а сьогодні вранці поїхала на кладовище.
— Пробач мене, мамо, що кинула тебе тоді, втекла до Києва. Не могла інакше. Дякую, що зрозуміла, не спиняла, — вона зітхнула і зімела з надгробка матері змерзлий сніг.
Постояла ще трохи, попрощалася з батьками і пішла геть своїми ж слідами між огорожами. Вийшла на доріжку і, дивлячись під ноги, рушила до виходу з кладовища.
— Ганно?! — почула вона голос за спиною, зупинилася й оглянулася.
— Це до мене? — Вона вдивлялася в незнайомого чоловіка літнього віку.
— Ти мене не впізнала? Це ж я, Сашко Гордєєв. — Чоловік усміхнувся, і тоді Ганна згадала його.
— Не впізнала. Ти змінився, — сказала вона й теж посміхнулася.
— А я тебе відразу впізнав, хоч і не бачив… — він завагався, рахуючи в думках, скільки минуло років з їхньої останньої зустрічі. — Тридцять років. — Чоловік підійшов до Ганни.
— Тридцять два, — уточнила вона.
— Ти зовсім не змінилася. До батьків приходила? — Він кивнув у бік могил.
— Так. А ти?
— До Оленки. — Сашко відвів погляд убік.
— Оленка померла? Давно? — Здивувалася Ганна.
Зла на Оленку вона не тримала. Образа давно минула. Відчула лише жаль і співчуття.
— Півроку тому. Дуже мучилася. Рак. Я зовсім сам залишився, — жалісно промовив Сашко.
Ганна глянула на нього. Їй здалося, що він схлипнув. Ні, важко зітхнув. Обличчя спокійне, зосереджене.
— Дітей у нас не було. Такі справи. А ти сама чи з чоловіком приїхала? — у свою чергу спитав Сашко.
— Сама. Вийшла на пенсію, квартиру у Києві сину залишила, а сама повернулася. — Ганна навмисно не згадала про чоловіка.
Вони дійшли до воріт.
— Ой, я ж тебе відволікла, а ти йшов же… — згадала Ганна.
— Я від Оленкиної могили йшов. А маму відвідаю в інший раз. А то раптом ти знову зникнеш чи втечеш? — усміхнувся Сашко.
— Ну от, пішов, тепер наступного чекати, — зітхнула Ганна, побачивши автобус, що від’їжджав від зупинки.
— Я на машині, підвезу, ходімо. — Сашко показав на рядок машин, які стояли вздовж паркану.
Не дуже хотілося їхати з ним, розмовляти, але стояти й чекати автобуса біля кладовища теж не дуже. Ганна сіла в охололу машину. Сашко повернув ключі запалювання, ввімкнув пічку. Вони проїхали повз огорожу кладовища, повз пусте засніжене поле, яке у майбутньому стане місцем нових поховань, повз дерев’яні будиночки. Ганна завжди дивувалася, як люди можуть жити поряд з великим міським кладовищем?
— Стільки років минуло, а я так і не зрозумів, що ж тоді між нами сталося. Коли ти втекла, я не знаходив собі місця. Та й головне, чому? — порушив тишу Сашко.
Ганна здивовано глянула на нього.
— Оленка сказала, що вагітна. Потім дізнався, що брехала, не могла вона мати дітей. Але спершу повірив, одружився. А потім… пізно було метушитися. Оленка, знаєш, як істерила, коли дізналася, що ти з її женихом утекла? Померла, а вона навіть могили не варта. Чому ти втекла, Галю?
— Та ти що, досі нічого не зрозумів? Мені тоді було байдуже, з ким і куди тікати, аби тільки відсиль подалі.
— Як це? — Сашко повернув голову до Ганни, і машина захиталася на мокрій дорозі.
І Ганна, не жаліючи ні себе, ні тим більше Сашка, почала розповідати.
***
Правду кажуть, що між друзями часто один користується іншим. У Ганни з Оленкою була саме така дружба. Ганна прийшла в нову школу навчального року. Кругла відмінниця, вона вже цим викликала неприязнь нових однокласників.
Найкрасивіша дівчина у класі, Оленка, взяла Ганну під свою опіку. На перервах вони разом гуляли шкільними коридорами, йшли додому. Ганна допомагала Оленці з уроками, підказувала на контрольних.
Завдяки Оленці Ганна стала своєю у класі. За Оленкою бігав смішний і лопоухий Сашко Гордєєв. А вона зверхньо і відверто насміхалася з нього.
— Навіщо ти так? Він же нормальний хлопець. Ось побачиш, виросте — стане красунем, — захищала Сашка Ганна.
— Ось коли стане, тоді й подивимося, — відВона закрила двері своєї квартири, вдихнула глибоко і зрозуміла, що нарешті в її житті настане спокій.
