Ой, слухай, що трапилося сьогодні. Заходить до мене сусідка Валерія Олександрівна, з авоською стоїть на порозі та головою хитає: «Соломієчко, розтолкуй мені! Ти заміжня чи ні? Вчора бачила твого Богдана, як він виходив із твоєї хати. А сьогодні рано зустріла його біля метро з якоюсь білявкою!»
Я зітхнула, газету відклала та запросила її на кухню. Чай саме закипав.
Сідайте, Валеріє Олександрівно. Не все так просто. Так, Богдан мій чоловік. Офіційно. Штамп у паспорті вже сім років. Але живемо ми окремо. Кожен у своїй хаті.
Як це окремо? сусідка плюхнулась на стілець, налаштована довго базікати. Що ж це за родина? І навіщо виходила заміж?
Поставила я їй чашку, сіла навпроти. За вікном осінній дощик, краплі стікають немов сльози. Саме Саме в таку погоду сім років тому ми з Богданом подавали заяву в РАЦС.
Та з кохання, звісно! Думала, житимемо як усі: діти, дача, спільний побут. А ось ні! Гірко посміхнулась. За півроку зрозуміла: ми немов із різних планет. Він любить гучні компанії, я тишу. Він речі розкидає, я лад люблю. Він може тиждень не митись, а я без душу й дня не витримаю.
То чого ж не розлучитесь? махнула рукою Валерія Олександрівна.
А ось тут і найцікавіше. Розлучитись ми не можем. Хата у нас одна, ще до весілля приватизована на двох. Купували разом, гроші сплатили пополам. Богдан каже: якщо розлучимось, продавати доведеться, ділити кошти. А куди нам тоді? Знімати? Та ми вже не молоді: мені сорок три, йому сорок пять. Де вже ті гроші на оренду добути?
Сусідка замислено кивнула. Зрозуміла проблему.
І що ж вигадали?
А ось що. Богдан живе в тій хаті, а я купила собі крихітну однушку на околиці, у Троєщині. Дешевеньку, та свою. Плачу іпотеку, але хоча б ніхто не заважає. Заходить він до мене інколи, коли самотно стає у нього. Посидимо, побалакаємо, як давні приятелі. Потім він іде собі геть.
І довго так житимете? дивилась на мене цікаво сусідка. Я виглядала втомлено, та спокійно.
Не відаю. Поки влаштовує. Офіційно ми подружжя, папери не треба міняти, на роботі зайвих питань не ставлять. А фактично кожен своїм життям живе.
Після її відходу я довго сиділа біля вікна, допиваючи холодний чай. Дощ посилився, і в його шелесті чулися голоси минувшини.
Познайомились ми з Богданом на роботі. Він тоді начальником відділу постачання був, я головним бухгалтером. Статний, високий, з добрими очима й чарівною посмішкою. Мені зразу сподобався.
Соломіє Богданівно, чи не зробите мені компанію під час обіду? підійшов він того четверга. Знаю гарну кавярню поруч.
Я погодилась. Потім друга зустр
Вона гладила теплу Мурку на колінах, слухаючи, як затихає дощ за вікном, і усвідомила, що такий спосіб життя, з усіма його компромісами й самотніми вечорами, таки став для неї справжнім щастям, її власним вибором, тихим і мирним.
