31 грудня. Вихідний. Середина дня. За вікном справжня зима — усе засипало снігом. У повітрі, вдаряючись у шибки, летіли великі сніжинки; на вулиці тріщав мороз, а я відчував мороз на серці. Знаєте, що таке переддень Нового року в такий гарний білосніжний день? Ось саме це й було. Я розійшовся зі своєю жінкою, і зустрічати свято було рішуче з ким.
До рідних їхати не хотілося. Не хотілося чути їхні запитання про моє життя, свої відповіді, а потім дивитися на їхні співчутливі обличчя. На вулиці й на серці — мороз. Отак воно.
Я згадав свою тітку. Людину найщирішої душі, царство їй небесне. До останнього дня свого життя вона допомагала всім, кому могла, а мені казала: — У сам переддень Нового року треба зібрати все, що можеш. Смачну їжу, ковдри й піти на вулицю. Треба нагодувати кожного кота й кожного собаку, якого зустрінеш, і підстелити їм теплу ковдру. Так вона й робила.
А от я ледар. Лише кілька разів забігав у наш парк і насипав у різних місцях сухий корм.
Мабуть, прийшов і мій час, подумав я. Час згадати настанови моєї найдобрішої тітки й віддати їй шану. Я зібрав два великих пакети. В одному була варена курочка й купа сухого корму, а в другому — рушники й кілька старих ковдр.
Одягнувши теплу куртку з каптуром, я вийшов на вулицю. В обличчя вдарив вітер зі снігом. Здригнувшись, я пішов. Шукав довго й безрезультатно. Чи то коти поховалися від холоду, чи то я просто не міг їх знайти. Знемігшись укінці й не знаючи, що робити й куди все це подіти, я вийшов до маленького скверика.
От що дивно. Скрізь мело й задував холодний свистячий вітер, а тут на небі розійшлися хмари, і єдиний промінь сонця, впавши на землю, затримався, і в цьому промені опинилася лавка в центрі сквера й людина, що сиділа на ній.
Я підійшов і сів поруч. Дуже хотілося відпочити, та й просто приємно було посидіти в цьому лагідному промінчику.
То був дивний літній чоловік у в’язаній шапочці, у руках він тримав букет тюльпанів і дивився кудись перед себе.
— Добре тут, — сказав я в нікуди. — Приємно й тепло, — озвався він.
— А чого ви не йдете зустрічати Новий рік? — поцікавився я. — Зараз і піду, — відповів сивий чоловік. — У мене ще багато справ, ось тільки докурю й закінчу одну з них. І він подивився на мене. — А ти чого не йдеш? — усміхнувся він. — Та ні з ким мені зустрічати, — завагався я. — І тітка моя казала… — і я показав йому пакети.
— Тітка казала тобі, що треба в сам переддень Нового року зібрати все, що можеш. Смачну їжу, ковдри й піти на вулицю, щоб роздати все це бездомним котам і собакам, — докінчив сивий дід і подивився прямо мені в очі.
У мене відвисла щелепа, і цигарка випала на землю. — Звідки ви знаєте? — здивувався я. В очах сивого чоловіка раптом блиснули зірки. — Ти йди, — сказав він. — Тобі треба поспішати, бо на тебе дуже чекають. Тітку частіше згадуй. Вона в тебе була людиною найщирішої душі. І він устав, залишивши на лавці букет тюльпанів, пішов уперед, вийшов із променя сонця й, перейшовши дорогу, раптом зник за автобусом, що проїхав. Ніби розчинився в повітрі.
Я встав із лавки й раптом помітив чотирьох котів, які дивилися на мої пакети жадібними очима. Мабуть, запах курочки донісся до них.
Спочатку підійшли два кудлаті красуні з пухнастими хвостами.
Потім із кущів, смішно стрибаючи в заметах, підтяглися ще двоє.
— От ви мені й потрібні, — сказав я їм і виклав усі свої частування та ковдри, розклавши все це під невеликим навісом, який надійно вкривав котів від рясного снігу.
З легким серцем я пішов додому, викинувши порожні пакети. Ось тільки картав себе, що не спитав сивого діда з зірками в очах, що він мав на увазі під тим, що на мене чекають. Та й про тітку треба було спитати. От такий я завжди. Усе забуду, найголовніше, й наплутаю. Усе життя так, картав я себе.
Не помітивши як, ноги самі принесли мене до дому, і я вже піднявся до під’їзду, як мій погляд упав униз.
Там у кущах, у заметі, сидів маленький, сіренький кошеня і плакав, притиснувши до себе ліву лапку.
Я опустився навпочіпки перед ним і спитав: — Що сталося, малюк?
Кошеня схлипнуло й простягло мені маленьку, мокру й холодну, як лід, лапку. Я витягнув із кишень обидві руки й узяв її в долоні. І раптом. Цілком раптом у мене вирвалося:
— У тата руки дуже лікувальні. Зараз сонечко тобі стане краще.
Я обережно взяв маленьке тремтливе тільце в дві долоні й, притиснувши до себе, зайшов у під’їзд.
Тепер мені було ким зайнятися й із ким зустріти Новий рік.
Усе-таки, той сивий дід із зірками в очах не збрехав. На мене чекали. Дуже чекали. А це ж найголовніше — коли на тебе чекають.
