— Замовкни! — гримнув чоловік, шпурляючи валізу на підлогу. — Я йду від тебе й цього болота, яке ти називаєш життям!

Автор Гнатів ОстапЧас читання 4 хв.Перегляди 8

Замовкни! гаркнув чоловік, шпурнувши валізу на підлогу. Я йду від тебе й від цього болота, яке ти життям звеш

Болото? Оксана повільно відвернулася від плити, де смажилася картопля на вечерю.

Це болото двадцять років годувало твою матір, поки вона по лікарях їздила. Забув?

До чого тут мати? Не чіпай її!

А до того, Вітьку, що поки ти «великі справи» у столиці крутив, я тут із твоєю паралізованою мамою сиділа. Підгузки міняла, якщо що.

Віктор стояв у дверях їхньої двокімнатної хрущовки, у новому костюмі, з валізою біля ніг. Таким гарним Оксана його давно не бачила підтягнутий, засмаглий, пахне дорогим парфумом. Не те що раніше, коли приходив із заводу, увесь у мастилі.

Пригадала, як познайомились. Танці у будинку культури, він молодий слюсар, вона із бухгалтерії. Крутив її під «Червону руту», шепотів дурниці на вухо. А потім скромне весілля, гостей із тридцять, салат «Олівє» та «Совєтське шампанське». Тоді свекруха плакала від щастя, обіймала Оксану: «Дякую тобі, доню, що мого Вітенька приручила.»

Приручила. Двадцять два роки прожили. Доньку виростили Марійку. Зараз у медінституті вчиться, на стипендію та на мамині підробітки. Віктор гроші останні три роки не давав все у «бізнес» вкладав. Який бізнес Оксана так і не зрозуміла. То автосервіс відкрити хотів, то вантажівки купував. Усе прогорало.

Ти просто не розумієш, Віктор нервозно запалив прямо у передпокої. Мені Стьопа запропонував до Києва переїхати. У нього там мійки, візьме керуючим. Квартиру знімуть для початку.

Один поїдеш? Оксана витерла руки об фартух. Руки тремтіли, але голос був рівний.

Не один. Віктор відвів очі. З Альоною. Вона вона мене розуміє. Вірить у мене.

Альона. Оксана знала про неї вже місяці три. Бачила листування у телефоні, коли Віктор у душі був. «Коник», «зайчик», «сумую». Двадцять вісім років «конику». Менеджер у автосалоні, де Віктор машину дивився. В кредит дивився, між іншим, який Оксана досі виплачує зі своєї вчительської зарплати.

А як же Марійка? спитала Оксана. Твоя донька. Через рік диплом захищатиме.

Виросте, зрозуміє. Я не можу більше так жити. Мені сорок пять, Оксанко. Я ще молодий, я ще можу все змінити.

Оксана підійшла до вікна. У дворі сусідка Галина білизну вішала. Побачила Оксану у вікні, махнула рукою. Галина все знала. І про Альону знала, і про те, що Віктор останні півроку додому лише на ніч заходив. Жаліла по-сусідськи, пиріжки приносила: «Тримайся, Оксанко.»

Памятаєш, тихо промовила Оксана, як Марійка у пять років захворіла? Пневмонія, лікарі руками розводили. Ти тоді з роботи не вилазив, щоб на ліки заробити. А я доби біля її ліжка сиділа. Ти тоді сказав: «Ми родина, Оксанко. Ми все подолаємо.»

Це було давно.

Пятнадцять років тому. Або коли твоя мати інсульт перенесла? Хто з нею по лікарнях мотався? Хто ночами не спав, повертав її кожні дві години, щоб пролежні не були? Я, Вітьку. А ти відмазки шукав робота, справи. Які справи? Ти тоді вже за своїм «бізнесом» ганявся.

Віктор загасив цигарку об підвіконня. Оксана поморщилася новий підвіконник, минулого місяця поставили. Сама копила.

Ти завжди все памятаєш, злісно кинув він. Усе погане памятаєш. А добре? А те, як я тебе на море возив?

Десять років тому возив. До Одеси. На тиждень.

Тобі завжди мало!

Оксана повернулася до нього. В очах стояли сльози, але вона їх не пускала. Не дочекається.

Знаєш що, Вітьку? Йди. Йди до своєї Альони. Тільки ось що скажу. Твою матір я до кінця доглянула. Два роки вона у нас лежала, два роки я її годувала з ложки, мила, ліки давала. А де ти був? На заробітках? На яких, Вітьку? Ти ж останні пять років ніде толком не працював. Усє мріяв розбагатіти.

Я намагався! Я старався для родини!

Для родини? Оксана усміхнулася. Марійка на останньому курсі підробляє медсестрою у нічні зміни, щоб на підручники вистачало. Бо тато в бізнесмени подався. Я дві ставки у школі взяла та ще репетиторством займаюся. Для кого ти старався?

Віктор мовчав, стискаючи ручку валізи.

І знаєш, що найсмішніше? продовжила Оксана. Твоя матір перед смертю мені сказала: «Прости його, доню. Він слабкий. Завжди був слабким. Дякую, що терпіла.» Я тоді не зрозуміла. А тепер розумію.

Не смій! вибухнув Віктор. Не смій казати, що я слабкий! Я просто зад

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!