Щоденник.
Втомилася від безкінечного контролю свекрухи.
Коли я виходила заміж, думала, що головні проблеми — це іпотека, діти, побут. Але життя показало, що справжній виклик для мого терпіння — це не грошові труднощі чи недосипання через малу дитину. Найважчим каменем для мене стала… моя свекруха.
З самого початку ми з нею не зійшлися. Її дратувало абсолютно все: як я одягаюся, як готую, як доглядаю за дитиною, як прибираю в хаті. А найгірше — що я не мовчу. Я не з тих жінок, що стискають зуби та терплять. Схоже, саме це її бісило найбільше.
Спочатку вона чіплялася до моїх кулінарних навичок. Ну не вмію я пекти! Не люблю місити тісто — немає ні бажання, ні натхнення. Та й чесно кажучи, не вважаю солодощі корисною їжею, то навіщо витрачати час на те, що сама не їм? Але для свекрухи це звучало як злочин.
— Якщо не вмієш пекти — то й господиня з тебе ніяка! — говорила вона, заходячи до нас з черговим пампушком. — Хоча б мати синові випіче, коли дружина ледаща.
Чоловік, звісно, брав пампушки. І навіть дякував. А потім розповідав, як у офісі колеги за хвилину з’їли весь його обід. А свекруха ходила задоволена, наче орден отримала. Мені було болісно, але я мовчала. Поки що.
Але їжа була лише початком. Далі пішло все підряд. Їй не подобалося, як я прибираю. За її словами, підлогу треба мити лише вручну, а швабра — це «знаряддя лінивих». Білизну, виявляється, не можна пхати у машинку — тільки ручне прання. Прасувати треба все — навіть простирадла та шкарпетки! Бо вона, бачите, «усе життя так робила». А я? А я вважаю, що у XXI столітті катувати себе надмірною роботою по дому — це, м’яко кажучи, дивно.
Мій настільний «білий друг» — пральна машина та сушарка. Я акуратно складаю речі, а прасую лише тоді, коли вони справді потребують. Вважаю, що жінка не повинна перетворюватися на прислугу. Особливо якщо вона працює не менше за чоловіка.
А потім свекруха дісталася до мого вигляду.
Я отримала підвищення, зарплата зросла, і я нарешті дозволила собі трішки подумати про себе. Почала ходити до салонів: догляд за обличчям, масажі, спортзал. Звичайні речі. Але свекруху, здається, мало не штовхнуло:
— Навіщо тобі ці салони? Води вдома немає? Кефіру на маски не вистачає? Ось ми у молодості вмивалися звичайним милом, волосся полоскали ромашкою — і були красунями!
Але найгірше, що чоловік почав із нею згоджуватися. Спочатку несміливо — «може, справді варто трохи заощадити», а далі — голосніше. Виявилося, йому не подобається, що я «витрачаю забагато на себе». Йому б машину, відпустку, накопичення на майбутнє. А я, мовляв, марнотратниця.
І тут у мене прорвало.
— Ти це серйозно? — спитала я. — Я працюю так само, як і ти. Вкладаю в бюджет свою частину. Дитина вдягнена, взута, нагодована. У нас у хаті чисто, вечеря завжди готова. У мене немає коханців, я не гуляю по клубах. Чому я не можу хоча б раз у житті подбати про себе?
Він мовчав. А я продовжила:
— Якщо тобі не подобаються мої витрати — збирай речі й йди жити до мами. Нехай годує тебе варениками, прасує тобі шкарпетки й пояснює, як треба «виховувати» дружину. А я втомилася від почуття провини за те, що хочу жити по-людськи.
Не знаю, що він відчув. Але після цієї розмови став обережнішим. І свекруха наче притихла. Мабуть, зрозуміли, що я не з тих, хто мовчки терпітиме чужі накази.
Ні, не кажу, що вона зла. Може, вона й хоче добра. Але добро, яке нав’язують з докорами, — це не добро. А я більше не дозволятиму нікому — навіть рідним — керувати моїм життям. Я не лялька, яку можна переробляти під старі зразки. Я — жива жінка. І лише я вирішую, якою мені бути.
