Запасний аеродром
Ти мене чуєш? його голос ледве чутний, винуватий. Майже винуватий. Леся, я питаю, ти взагалі мене чуєш, чи ні?
Я завжди чула. Навіть коли він не писав тижнями, коли мовчав, я все одно ловила відлуння його присутності у своїй квартирі. Його кава, відбиток чашки на підвіконні, трохи зсунуте крісло за кухонним столом усе це лишалося, впліталося у простір.
Чую, Андрію.
То чому мовчиш?
Думаю.
Він зітхнув. Зітхання це я знала напамять. Важке, з присвистом, наче повітря долає щось стисло сковане всередині. Андрій завжди так зітхав, коли йому потрібна була співучасть, але соромився попросити прямо.
Мені більше нікуди, сказав він. Розумієш? Зовсім нікуди.
Я стояла біля вікна. Надворі початок березня. Чорний танучий сніг під тротуарами, мокрі голуби на карнизах, жінка з дитячим візочком, що марно оминає калюжі. Нічого особливого звичайний київський березень. А в середині ніби двері розвертаються. Спокійно, повільно, як сторінка у старої книжці.
Заходь, сказала я.
Три склади і знову все, як колись.
Андрію пятдесят три, мені пятдесят один. Знаємося ще з тих часів, коли він носив улюблену клітчасту сорочку й вважав це вершиною стилю, а я ходила із тугою товстою косою й завмирала, щойно на мене падало чиєсь око. Познайомилися на тій самій вічній кухні подруга затягла. Дешеве вино, сперечання про книжки, які всі читали не до кінця. Я відчувала: він заповнює собою простір. І навіть розбив чиюсь тарілку. Я збирала черепки, думала: цікаво, яке воно мати стільки сили.
Я була іншою. Тихою. З тих, кого спершу не помічають, але потім не забувають. Мені так хотілося думати хоча б.
А він закохався не в мене. У Марисю. Це було природно, невідворотно, як весняна гроза після липневого дня. Марися густа, яскрава, весь простір належав їй. Розмовляла швидко, сміялася гучно, могла зайти в кімнату й одразу привернути всіх. Біля неї я почувалася аквареллю поряд із маслом. Інше не гірше.
Вони разом зійшлися стрімко і так само стрімко почали рватися, і миритися, і знову рватися. Я спостерігала збоку довгі роки: качелі, які неможливо зупинити.
А в проміжках між цими качелями був я. Тобто була я.
Вперше він прийшов у мене після їхнього великого розриву. Йому було тридцять п’ять, мені тридцять три. Подзвонив пізно вночі, сиплий голос, просте питання: можна до тебе? Я сказала: звичайно. Зварила чай з чебрецем, поставила сирники, слухала. Він розповідав, я просто слухала.
Заснув на моєму дивані. Вранці випив каву, подякував і пішов. За два тижні повернувся до Марисі.
Я не ображалася. Зняла й випрала плед, який він використовував, красиво склала і далі жила.
Це ставалося ще не раз. Він навідувався, коли не міг дати ради власній душі, проводив у мене вечори чи кілька днів і повертався до неї. Я не називала це любовю, боялася сказати вголос. Але щойно дзвонив у мої двері, у грудях усе стискалося і відразу відпускало. Ось він, знову мій, живий. Нехай ненадовго мій.
Я відчувала себе диспетчерською вишкою десь в аеропорту: літаки прилітають, сідають, дозаправляються і летять далі. А диспетчер чекає, завжди на посту, завжди готовий прийняти черговий рейс.
Того разу він прийшов у березневий вечір з великою спортивною сумкою через плече. Потерта синя сумка, напис майже стерся. Я побачила її й одразу зрозуміла: не на ніч і не на два дні.
Надовго? запитала я, поки він роздягався в передпокої.
Не знаю, сказав чесно. За це я його завжди поважала він не вмів брехати в очі. Може на тиждень. Побачимо.
Добре. Я поставлю чайник.
Я дістала чебрець, поставила воду, була заспокоєна знайомим ритуалом. Андрій сів біля вікна, спиною до холодильника його місце, рідне на моїй кухні. Я поставила перед ним чай і відчула ні радість, ні розпач, а щось тепле й трохи тужливе.
Зовсім кепсько? спитала.
Найгірше, відповів, обхопивши чашку руками. Руки в нього вічно мерзли. Вона сказала, що втомилася. Що так не можна. Що ми нищимо одне одного.
Ти що відповів?
Нічого. Взяв сумку і пішов.
Я мовчала. За вікном рівномірно капало. Метроном.
Лесю, вперше за вечір він подивився у вічі. Ти не рада?
Рада, сказала я. І це була правда гірка, трохи соромна, але справжня.
Перші дні відчувалися дивно. Андрій порушував мій ритм не зі зла, просто мав свій. Вставав пізніше, довше затримувався у ванній, каву готував гучно й не там, залишав речі не на місці. Але вечори разом це було затишно: сміялися, я готувала лазанью за старим журналом, він хвалив і доїдав дві порції, ми дивилися фільми, сперечалися про кінцівки. По неділях ходили на Житній ринок, купували овочі. Андрій ніс важкі сумки і це було настільки природно й добре, що перехоплювало дух.
Минув тиждень, за ним ще один. Місяць.
Якось серед ночі прокинулася, слухала його дихання й думала: може, це і є те щастя, що має бути у дорослих? Ми знаємо самотність, ми давно разом, нічого приховувати. Може, в цьому й щастя не гучне, а стале, мов старий будинок.
Я сказала про це Олені, подрузі. Ми зустрілися в кавярні, вона пила лате, уважно слухала. Помовчала.
Лесю, обережно почала.
Я знаю, що скажеш.
Точно знаєш?
Що це ненадовго. Що він знову піде.
Олена крутнула ложечку.
Я інше хотіла питати. Ти зараз щаслива? Не про майбутнє, просто зараз?
Я подумала вперше по-справжньому.
Так. Просто зараз так.
Тож живи зараз, порадила вона. І не думай наперед.
Я старалась. Чесно.
Прожили разом чотири місяці: квітень, травень, червень, липень. Памятаю майже кожен день як сирень зацвіла у дворі й він подарував мені гілку. Як сварилися через дурницю, не говорили дві години, а потім він мовив: я мав рацію. Як у суботу нічого не робили я читала, він крутив щось на балконі, на двох мовчали добре.
Я стала думати «ми», не «я». Без примусу. Я пустила в побут «нас».
Усе змінилося в липні. Андрій попросив запасні ключі. Я, не вагаючись, зробила копію в майстерні, поклала на стіл. Маленька річ, але так тепло в серці.
Серед липня дзвінок.
Я готувала вечерю на кухні, він щось дивився. Телефон задзвенів голосно звичайна справа. Потім настала тиша, така особлива, коли вже все змінилося, але ти ще не розумієш що.
Я вийшла в коридор. Андрій стоїть із телефоном у руці, в очах порожнеча.
Андрію? кличу.
Він дивиться, а я уже знаю. Не розумом, чимось глибше.
Марися, каже. У неї проблема. Велика. Вона сама, їй потрібна допомога.
Одне слово: Марися.
Ясно, сказала.
Лесю…
Іди.
Дай пояснити.
Не треба, прошепотіла я. Я все розумію. Іди.
Він стояв і дивився довго. Потім пішов, взяв ту саму синю сумку, яка весь час чекала свого часу в кутку.
Я подзвоню, сказав біля дверей.
Добре.
Двері зачиняються. Замок клацає. Я посеред тиші, вже іншої.
Перші три дні я не плакала. Було дивно, я чекала сліз не було. Лишилася порожнеча, як після меблів, які давно стояли на місці: світла пляма й порожнє повітря. Біль ще попереду. Поки ж звичка дивитися на відсутність.
На роботі трималася нормально. Я бухгалтер в будівельній фірмі: цифри не питають, що відчуваєш. Треба просто рахувати щоб усе зійшлося.
На четвертий день спекла ту саму лазанью. Чисто рефлекторно, як звично: ті ж продукти, та сама форма, ритуал. Сіла за стіл, відламала шматок, поїла. Смачно неймовірно невитримно смачно.
Тут і прийшли сльози. За кухонним столом, у повній самоті, великі сльози старої дитини. Оплакала все, випила чай, лягла спати.
Наступного дня подзвонила Олена: «Я біля підїзду. Відчини». Вона прийшла з сумкою хліб, яблука, пляшка компоту. Просто мовчки обняла. Я подумала: сліз більше не буде, вчора видихала все.
Розповідай, каже вона.
Та що розповісти, все знаєш.
Знаю. Але скажи вголос. Треба.
Я розказала. Про дзвінок, синю сумку, про «я подзвоню» до речі, так і не подзвонив. Минув тиждень.
Ти чекатимеш? прямо питає Олена.
Ні, кажу. Сама дивуюся, як легко.
Справді?
Ні. Я так втомилася чекати. Все життя чекала. Не згадую навіть з якого моменту… чекала, поки він зателефонує, поки прийде, поки вибере. А він не вибирав. Завжди повертався, коли більше нікуди було. Знаєш, як це називається?
Як?
Запасний аеродром. Я була його запасною смугою завжди на місці, завжди світло горить. А він літав туди-сюди. Завжди знав: якщо що, є де сісти.
Олена вдивлялась.
Ти давно це зрозуміла?
Давно знала. Тепер зрозуміла.
Різниця між «знати» й «зрозуміти» дуже велика. «Знати» можна ціле життя. «Зрозуміти» це вже коли назад не повернеш.
Серпень минув наче в затишші. Не чорне відчаю, просто тиша. Ходила на роботу, читала, гуляла на Подолі поруч із Дніпром до самотньої втоми ніг. Дивилася на вогні, на людей парами чи самотньо. Думала про різне.
Одного вечора зупинилася перед вітриною побачила у склі себе: жінка в бежевому плащі, з волоссям, зібраним у невидичку. Не молода, не стара. Стомлена, але не зламана. Довго дивилась і питала: чого ТИ хочеш? Не він, не вся ця історія. Ти.
Відповіді не знайшла. Але сам питання вже було важливе.
У вересні пересунула меблі. Усе почалось із дивану стоїть не так, забирає світло. Пересунула диван, стелаж, полицю. Кімната стала світліша. Важко пояснити, але ніби легше дихається. «Чому раніше не зробила?» думала.
Може, боялася, що повернеться й скаже: «Що ти тут наробила?»
Тепер боятися нема кого.
Купила нові фіранки лляні, кремові, з легким візерунком. Колишні були темно-сині, тяжкі їли світло. Тепер вранці кімната стає золотою. Вперше це помітила.
В жовтні записалася на італійські курси. Давно мріяла, відкладала. «Куди мені?» сама собі повторювала роками. Пішла. Група весела: різного віку, викладач жартує й заставляє співати італійських пісень уголос. Я співаю. Гучно, не соромлюсь. «Torna a Surriento», хоча ніколи й не була там.
Олена здивована:
Італійська? Навіщо?
Хочу у Барселону.
Леся, у Барселоні іспанська.
Я сміялася.
Знаю. Почну з італійської, вони схожі.
Це тільки частина правди. Але мені подобалось, що я роблю щось несподіване. Щось моє.
І справді, Барселона зявилася раптово. Побачила фото в інтернеті: не туристичні, прості ранкова вуличка, ринок, дід із газетою, рудий кіт на підвіконні. Щось дзенькнуло всередині: ось туди хочу. Не на екскурсію просто пожити. Хоч трохи, відчути той світ, де повітря пахне морем і апельсинами.
Записала в блокнот: «Барселона. Весна».
У листопаді купила абонемент у басейн. Плавала щоранку це найкраще почуття, коли в голові ні думки, тільки рух вперед. Гарна практика.
Рідко думала про Андрія, більше наче про стару світлину: память є, біль віддалена.
У грудні Олена запрошує на Новий рік до своїх друзів. Я спершу відмовилась, потім погодилась. Нові люди, сміх, шампанське. Опівночі всі обіймаються і я раптом відчуваю легкість, ніби довго носила тягар і нарешті відпустила.
Січень, лютий. Басейн, італійська, книжки все, що колись планувала і відкладала. Перебрала антресолі. Серед усього знайшла той самий плед, у якому Андрій спав першого разу. Покрутила звичайна річ, шерсть із синтетикою. Поклала до пакету на благодійність.
У березні минув рівно рік з дня, коли він прийшов із синьою сумкою.
Стою біля вікна, кавую. Той самий брудний сніг, ті ж голуби. Але я вже інша.
Дзвінок у суботу біля полудня. Його імя вискакує на екрані, у грудях щось смикається не біль, не радість. Просто звичка.
Я відповідаю.
Лесю, він трохи схвильований. Це я.
Бачу.
Як ти?
Добре. А ти?
Пауза.
Не дуже… Можна зустрітися?
Я думаю секунду.
Можна. Де?
Може, у тебе?
Ні, спокійно кажу. Давай біля підїзду. Я вийду за двадцять хвилин.
Пауза. Не чекав.
Гаразд. Біля підїзду.
Я одягаю пальто й шарф, бачу своє відображення: жінка у сірому пальті, спокійна. Готова.
Він чекає біля підїзду, постарів за рік, трохи схуд. Довго дивиться на мене неспокій, надія.
Привіт, каже.
Привіт, відповідаю.
Йдемо повільно тротуаром. Ніби розмовляємо, а не кудись прямуємо.
Лесю, мені погано було цей рік. З Марисею… не вийшло. Вона пішла. Не я. Бізнес теж розсипався. Я залишився… сам.
Я слухаю мовчки.
Я думав про тебе. Я зрозумів, що був дурнем. Що з тобою мало справжнього, а я не цінував. Ти єдиний справжній мій чоловік.
Андрію…
Ні, дозволь. Я хочу… Спробуємо ще раз? Я правда змінився. Дай шанс.
Минаємо старий каштан біля паркану. На гілках вже помітно набрякли бруньки.
Я зупиняюсь. Він теж.
Ти стала ще красивішою, раптом каже. Чому так?
Так буває, усміхаюся ледь-ледь.
Лесю… Скажи щось.
Я дивлюся на його долоню, що тримає мою, знайому, теплу. Обережно звільняю.
Андрію Я хочу, щоб ти зрозумів мене. Не образився зрозумів. Добре?
Кажи.
Ти кажеш, що змінився. Я вірю. Мабуть, змінився. Рік це багато. Але справа не в тобі. А в мені.
Що ти маєш на увазі?
За цей рік я теж змінилася. По-іншому. Ти щось втратив і хочеш повернути. А я щось знайшла і не хочу втрачати.
Він дивиться напружено.
Що саме?
Себе. Як банально не звучить себе.
Лесю…
Слухай. Я не злюся, не ображаюсь. Нам з тобою стільки років, що на образу немає місця. Просто хочу, щоб ти визнав: я завжди була твоїм запасним аеродромом.
Він хотів заперечити, але я вже говорила далі:
Ти повертався завжди, коли було кепсько. Сідав, відпочивав, набирався сил. Я була тиха диспетчерська смуга завжди напоготові. Марисине серце величезний яскравий аеропорт, я невелика злітна смужка у стороні. Надійна, але не головна.
Це неправда, ледве чутно.
Це правда. І ти це знаєш. Але от що змінилося: цей аеродром зачинено. Не назло тобі. Просто не хочу бути запасною злітною для будь-кого. Ти хороший, Андрію. Справді хороший.
Він мовчить.
І що тепер? тихо питає.
У мене плани. Я їду у Барселону навесні. Вчу італійську, хоча там говорять іспанською. Плаваю в басейні щоранку. Живу у кімнаті з новими фіранками. Ця кімната моя, усе моє. І для когось, хто приходить, бо більше нікуди, тут місця немає.
А якщо я прийшов не тому що нема куди, а до тебе?
Я довго дивлюсь йому у вічі.
Може й так. Можливо. Але я вже не можу перевірити. Тієї Лесі, що вірила і чекала й залишала для тебе місце, вже немає. А та, що залишилася живе собі.
Він робить крок ближче.
Леся. Дай спробу.
Ні, тихо, некатегорично. Не тому що жорстока, не з помсти. Просто я вже добре знаю цю історію.
Ми стоїмо біля під’їзду той самий двір, той самий тротуар. Рік інший. Я інша.
Ти не впустиш мене навіть на чай? питає.
Ні.
Чому?
Бо чай з чебрецем то вже початок. А початку не буде.
Він опускає очі. Потім знову підводить.
Ти щаслива? просто питає, без тіні дорікання.
Я думаю як тоді, в кавярні.
Так. Тут і зараз так.
Це добре, каже він. І я вірю, що щиро.
Мовчимо.
Дзвони інколи, просить він. Просто так, поговорити.
Я хитаю головою.
Не треба. Краще кожному своє.
Він киває: повільно, важко приймаючи.
Барселона, кажеш?
Барселона.
Красиве місто.
Я знаю. Хоч ще й не була.
Він повертається і йде. Не озирається. Я дивлюся вслід. Чоловік, якого знала тридцять років. Якого любила довше, ніж себе. Якого тепер відпускаю без болю, із тишею.
Як птаха, що давно прагнула летіти.
Я заходжу до підїзду. Відкриваю двері своїм ключем. Заходжу в квартиру, де пахне кавою й лляними фіранками, де сонце тягнеться до пересунутого дивану.
Йду на кухню. Ставлю чайник сьогодні мята, не чебрець.
Знімаю з холодильника листок з написом «Барселона. Весна». Від руки приписую: «Квітень».
Квітень вже близько.
Аеродром зачинився. Диспетчер гасить вогні. А я сідаю у власний літак.
***
Але все це не сталося відразу. Перш ніж я дісталася до цього підїзду й цієї розмови, минув цілий рік. Рік, який змінив мене не за один день, не після одного рішення. Тому розкажу чесніше, не поспішаючи. Бо в тому році було багато всього кожен місяць приносив зміни, непомітні та важливі.
Коли Андрій пішов у липні з синьою сумкою, я не одразу усвідомила, що відбулося. Розумом так, але серцем ще не вірила, що цього разу все остаточно. Що знову інша, знову залишаюся сама.
Перші дні все як завжди. Зранку в офіс, звечора додому, готую вже менше, але все одно лишається. Прибираю зі столу зайве, прибираю ту саму синю чашку, яку він залишив. Ставлю у шафку не викидаю.
На пятий день дзвонить мама (вона живе у Львові, ми щонеділі говоримо):
Лесю, все добре?
Добре, мамо.
Голос у тебе не дуже.
Просто втомилася.
Він пішов?
Я мало не сміюся. Все одно локатор є локатор.
Звідки знаєш?
Я твоя мама. Я знаю. Як ти?
Та нормально. Не дуже, але нормально.
Приїдь до мене?
Ні, дякую. Мені треба тут побути.
Гаразд, мама вміє відчувати межу. Тільки не мовчи. Якщо стане гірше дзвони.
Подзвоню.
Я не дзвонила бо погано, якого боялася мама, не стало. Порожнеча так, але не відчай. Можливо, тому, що в глибині я завжди це знала.
Кінець липня я в перукарні. Десять років стрижуся у пані Марії, вона дивиться на мене уважно, нічого зайвого не питає:
Що робитимемо?
Коротко. Світліше.
Вона трохи піднімає брови.
Наскільки? Справді?
До плечей. І колір тепліший.
Через дві години виходжу іншою. Не зовсім, але щось зняте, зайве.
На дворі сусідка Ганна Іванівна зупиняє:
Лесю! Як ти змінилася! Просто не дізнатися!
Ось, підстриглася…
Так тримати! Жінка, яка змінює зачіску, змінює життя.
Я і справді міняю, усміхаюсь.
Головне не стояти на місці.
Август видивився спекотним. Я уперше за три роки взяла повний відпустку нікуди не їздила, просто в Києві. Ходила містом, відкривала ботанічний сад біля університету жодного разу не заходила, тепер проводила там ранки. Це і є життя, зрозуміла я. Сидіти, дивитися, не чекати нічого. Це не пустка, це життя.
Інколи приходила Галина познайомились у саду. Просто читали поруч, іноді кілька речень і це теж було приємно. Світ щедрий на нових людей, коли відкриєшся.
Вересень дихав яблуками й першим холодом. Меблі пересунула інстинктивно диван у найсвітліше місце, зявилось більше простору, світла.
Думала: цікаво, як Андрій. Чи добре йому з Марисею. Хотіла, щоб було добре не з благородства, а бо злитися важко, це забирає життя.
Жовтень італійська. Група різних людей, подруга по навчанню Світлана, відкрита й голосна, сміється завжди. Вона після кількох занять запросила кави. Ми розговорилися вона розлучена, живе одна й знайшла себе лише три роки тому. Я її чудово розуміла.
У листопаді, грудні я вже розповідала про басейн, Новий рік, книги. Додам: віднайшла старий юнацький нотатник-дорогоцінний. Почитала свіжим оком. Хотіла би написати тій дівчині: «Все добре. Ти впоралася».
Весна прийшла рано лютий ще не завершився, а вже тало. Довго гуляла, роздивлялася нові вулички. Зайшла якось у крихітну книгарню господар літній, дмить в окулярах. Купила три книжки: одна про Барселону.
Прочитала за тиждень, розглядала фото. Архітектура жива, кольори надто яскраві, просто сонце тут інакше. Вперше ставлю собі точку в горизонті: квитки на квітень, квартира з виглядом на дворик, підтвердження і нестримна легкість, радість.
Це моя поїздка. Моя вперше. Не тому що треба, не тому що чекають я обрала.
Мама, дізнавшись, стурбовано:
Одна?!
Мені пятдесят один. Я впораюсь.
Знаю. Справишся. Тільки дзвони, коли прилетиш.
Обовязково.
Питання для себе: що таке стосунки після пятдесяти? Не пошук когось, а вибір себе. Не відмова від любові відмова від очікування, поки хтось подарує дозвіл жити.
Я чекала. Досить. Тепер дозволяю собі.
Це довгий процес як тепло після зими. Спочатку трохи, потім більше, і непомітно вже весна.
Теорія стосунків проста: іншого не зміниш, тільки власні двері відчиняєш чи зачиняєш.
Я зачинила двері. Без злості, без клацання. День у підїзду був лише фіналом.
Коли Андрій подзвонив, я саме перебирала шафу: старий светр сюди, пальто так, непотрібне окремо. Пригадую: я не здригнулась, просто побачила номер.
Ми вже говорили, як то відбулося. Як і шлях, і слова про запасну смугу. Але додам ще-ось що.
Я дивилася на нього хороший чоловік, правда хороший. Не підлий, не бездушний. Просто слабкий там, де палала Марисина фарба. Йому потрібне було те полумя. Я не роблю з нього винуватого не вдача, не його місце. Це життя.
І я співчувала. По-людськи, без образи. Але співчуття не дозвіл повертатися.
Мені вистачило мудрості відчути це. Не жорстокість серце залишилося живим.
Колись жалість означала: впустити, зігріти чаєм. Тепер ні. Можу стояти поряд і не розчинятися.
Він пішов не озираючись, а я подумала: нехай нарешті знайде своє.
Зайшла додому. Йду сходами на четвертий поверх, слухаю себе дихання рівне. Вікно затоплене сонцем, диван стоїть так, як мені добре, на холодильнику лист тепер із трьома словами.
Кава, мята, телефон: пишу Олені «Він приходив. Я в порядку».
Відповідь швидко: «Я знала. Пишаюся тобою».
Пишу Світлані: «Завтра кіно?». «Давно чекала!»
Я усміхаюся чай із мятою і путівник по Барселоні. До квітня менше місяця.
Злітна смуга зачинена.
А літак, що вирушає у квітні мій. І пасажир лише одна.
Її звати Леся. Їй пятдесят один.
Вона має цілу весну.
***
Чайник шипить. Мята в кружці не синій із сколом, а білій, своїй. Підходжу до вікна. Марто, дощ ллє спокійно, весна поруч. Жінка з візочком сміється у слухавку. Все інакше.
Ця історія не тільки про любов. Про те, що після любові теж є життя. Як довго можна любити і як довго можна приходити до себе.
Як пережити розлуку? Пересунути меблі. Купити нові фіранки. Піти на курси мови. Зайти у випадкову книгарню. Дозволити собі не чекати.
Це найскладніше й найпростіше жити не в очікуванні. Жити у часі зараз.
Пробачити чи забути? Пробачити не тому, що «так треба» чи «так правильно». А тому, що гнів тяжкий, а я буду літати легко. Пробачити і памятати не носити.
Я закінчила чай, поклала кружку в раковину. Відкрила ноутбук сторінка із квитком на квітень.
Усміхаюся. Місяць і я полечу, де інше сонце, інше повітря й інші вулиці.
Сімейні цінності тепер для мене з себе починаються. Доки не побудуєш щось міцне всередині нічого не вдасться назовні. Доки не навчишся бути собою без дозволу інших будеш чекати завжди.
Я довго чекала. Тепер не чекаю.
Телефон вібрує. Світлана пише фільм і годину. Відповідаю: «Добре, до зустрічі».
Дивлюсь у дзеркало: жінка в домашньому, волосся неслухняно, в очах спокій. Просто спокій.
Кіно зі Світланою сьогодні. Завтра італійська. Післязавтра басейн. Квітень Барселона.
Життя триває. Моє.
Я йду вперед. І літак мій.
Аеродром зачинено.
Десь там, за дахами й дротами, над весняними хмарами вже квітневими, вже пахне майбутнім летить мій літак.
Я лечу.
Ввечері, після кіно і розмов, повертаюсь додому. Коли кладу пальто, згадую: синя чашка із сколом усе ще стоїть у шафці. Виймаю, дивлюсь. Звичайна чашка нічого особливого. Ставлю поруч із своєю білою. Просто річ хай буде.
Потім лягаю спати. Читаю книжку про зміни, кілька сторінок, поки не розумію: я стала іншою не за один раз. День, сторінка, тиждень і вже все по-іншому.
Вимикаю світло.
За вікном дощ. Просто дощ, спокійний.
Я лежу і слухаю.
І внутрішній спокій. Не пустота. І не самотність. Саме спокій.
Завтра урок італійської. Післязавтра басейн. Через місяць Барселона.
А наразі цей дощ. І вечір, у якому добре.
У цю мить, перед сном, чітке уявлення: тихий двір, ранок, квітневе сонце, рудий кіт на підвіконні. Я з кавою, кіт дивиться на мене, я на нього. Обоє щасливі.
Аеродром зачинено.
Відкрита взльотна смуга.
