**Пізнє щастя**
Микола довго блукав незнайомим великим містом, доки не дістався до вокзалу. Ноги гули від втоми, а настрій був нікудишній. З такою радістю їхав сюди, а тепер мусить тікати, наче винуватий пес.
В залі очікування він помітив вільну лавку й присів відпочити. «Зараз переведу дух, а потім дізнаюсь про квиток. П’ять хвилин уже нічого не змінять. Добре, що не взяв зворотній заздалегідь. Планував пожити тиждень… Та дарма.»
Коли ноги трохи відпочили, він перекинув важку спортивну сумку на плече й пішов до каса. Дивлячись на вокзальну метушню, думав: що робитиме, якщо квитків не буде? Але касир видав йому білет. Хоча потяг чекати доведеться більше трьох годин. Нічого. Головне — квиток у кишені, він поїде додому.
Микола сховав квиток і паспорт у кишеню куртки, оглянувся. Його місце вже хтось зайняв. Він вийшов на перон. Біля стіни вокзалу теж стояли лавки. На одній із колій чекав на відправлення швидкий потяг. Табло біля шостої платформи показувало час і маршрут. Усі пасажири вже зайняли місця, тому лавки біля вокзалу були порожні.
Гострий запах креозоту й залізничного пилу змішувався з димом цигарок, перегаром і потом брудних тіл. Навіть свіже повітря не рятувало. За день через вокзал проходять тисячі людей, серед них — бродяги й п’яниці.
Микола сів на лавку, звідки добре було видно всі платформи, й готувався чекати. У думках він знову і знову прокручував розмову з Олесею, шкодував, що не знайшов тоді правильних слів…
— Вільно? — почувся поруч молодий чоловічий голос.
Микола підвів очі й побачив чоловіка у діловому костюмі з невеличкою валізкою на колесиках.
— Вільно, сідайте, — сказав він і трохи посунувся, хоч місця було досить.
Помітив, що й на інших лавках сиділи люди.
Чоловік сів на краю, послабив краватку й присунув валізу до себе.
— У відрядження? — спитав Микола, якому кортіло поговорити, почути живий голос.
— Ні, з відрядження додому, — неохоче відповів той і глянув на нього.
— Я теж повертаюся, — зітхнув Микола.
— Теж з відрядження? — скептично буркнув чоловік.
— Ні. В гості приїхав. Думав, на тиждень залишусь, але не вийшло, — Микола понуро опустив голову.
— Вигнали? — зі співчуттям спитав той.
— Щось на кшталт. Сиджу, чекаю львівський потяг. А ви?
— Не пощастило нам, довго чекати. Я теж раніше мусив виїхати. Квиток міняв.
— А вагон який? — зацікавився Микола.
— Одинадцятий.
— То поїдемо разом. А купе не п’яте, часом?
— П’яте, — насторожився чоловік і дістав квиток. Перевірив, кивнув і сховав назад. Потом сплеснув долонями по колінах. — От так збіг. Ви щойно купували квиток?
— Так.
— Я мав їхати через два дні, але подзвонила дружина — донька захворіла. Боялась навіть назву хвороби вимовити, плакала. Довелося перервати відрядження.
— Літаком швидше було б, — зауважив Микола.
— Літаків боюся, чесно кажучи. Потягом спокійніше.
У цю мить у кишені піджака чоловіка задзвонив телефон. Він дістав його й відповів. Микола відвернувся, показуючи, що не підслуховує.
— Привіт. Так, на вокзалі, уже і квиток взяв… Я теж сподівався… Я теж сумую. Не плач, пошукаю можливість приїхати… — Довго слухав, дивлячись у простір. — Гаразд, обов’язково подзвоню, якщо щось зміниться. Усе, бувай, цілую. — Він поклав телефон. Настрій його явно погіршився. Мовчав. Микола теж.
— Тільки не роби вигляд, що не розумієш, — раптом проговорив чоловік. — Не осуджуй, батьку. Ти нічого не знаєш.
— Та я й не осуджую. Не моя справа, — відповів Микола.
— Ось це правильно. За доньку я всіх розірву. А дружина… КохМикола міцно тримав Галину за руку, коли вони увійшли у вагон, і вперше за довгі роки відчув, що його серце знову б’ється повною грудю, наче прокинулося після довгого сну.
