Давно це було, а досі пам’ятається…
Оксана стискала в долоні результати аналізів. Папірці вже промокли від сліз і поту. У коридорі жіночої консультації яблоку впасти ніде — стільки народу.
— Шевченко Оксана Іванівна! — голосно викликала медсестра.
Оксана підвелася й увійшла до кабінету. Лікарка — жінка на повалку, з очима, що видавали втому, — взяла з її рук папку, швидко переглянула записи.
— Сідайте. — Погляд у неї був байдужим. — У вас усе гаразд. Обстежте чоловіка.
Оксана анімуліла. Тарас? Та ж він же…
***
Дома свекруха рубала буряк на борщ. Ножем махала так, немов то були не овочі, а її найлютіші вороги.
— Ну що, доню, які новини? — не підводячи голови, запитала Ганна Петрівна.
— Зі мною усе добре, — пробурмотіла Оксана, знімаючи светр.
— А чого ж тоді… — Свекруха нарешті підвела очі. У них мигнула тривога. — Тарасові треба обстежитися.
Ніж застиг над дошкою. Ганна Петрівна випрямилася, як стріла.
— Яку жарт? В мого сина все гаразд! Це ваші лікарі, нічого не тямлять. Колись наші баби й без аналізів народжували.
Оксана пройшла у кімнату. На ліжку валялися шкарпетки — одна червона, інша сіра. Вона машинально підібрала їх, кинула у кошик для білизни.
За три роки шлюбу ці шкарпетки стали символом їхнього життя — розрізнені, ніколи не в парі.
Тарас прийшов пізно.
— Чого така похмура? — буркнув він, падаючи у крісло.
— Тарасе, нам треба поговорити.
— Про що?
Вона подала йому папери. Він перебіг очима, відкинув на стіл.
— І що?
— Тобі треба обстежитися.
— З якої нагоди? — Тарас схопився, почав ходити по кімнаті. — Я здоровий чоловік! Глянь на мене!
Він і справді виглядав здоровим — широкоплечий, з густим чорним чубом. Але здоров’я не завжди видно ззовні.
— Тарасе, будь ласка…
— Годі! — гаркнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! Нащо ці вистави з лікарями?
З кухні долинуло шаркання капців. Ганна Петрівна ховалася за дверима, але дихала так голосно, що кожен подих було чути.
— Я хочу дітей більше за все на світі, — тихо промовила Оксана.
— Тоді чому їх нема? Може, щось приховуєш? Аборти робила, а тепер не можеш?
Удар був болючим. Оксана відступила.
— Як ти…
— А як я маю? Три роки живемо — і нуль! А тут якісь лікарі кажуть, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.
Двері розчинилися. Ганна Петрівна ввірвалася в кімнату, як буря.
— Тарасику, не слухай її! Усе це від безділля. Працювала б більше, менше б по лікарнях тягалася.
Оксана подивилася на чоловіка. Той відвернувся до вікна.
— Тарасе, ти справді думаєш, що я…
— Не знаю, що думати, — прошипів він. — Знаю одне: здоровий чоловік до лікарів не ходить.
Ганна Петрівна з тріумфом кивнула.
— Правильно син каже. Не чоловіча справа — по лікарнях майструвати.
Оксана відчула, ніби щось усередині урвалося. Неначе натягнута струна.
— Гаразд, — сказала вона рівним голосом.
Наступного дня почалася війна. Ганна Петрівна чіплялася до кожної дрібниці. Сіль розсипана. Миска не вимита. Пилюка на шафі. Оксана мовчала, стискаючи зуби.
— Може, тобі й додому не треба повертатися? — отруйно запитала свекруха за обідом. — Працювала б, а не по лікарнях бігала.
Тарас жував вареники, не підводячи голови.
— Я працюю, — нагадала Оксана.
— Два дні на тиждень — це не робота, а нісенітниця.
— До чого тут моя робота?
— А до того! Мій син здоровий, а ти його хворим зробити хочеш! Коли нема дітей — жінка винна! Так завжди було!
Оксана встала зі столу. Ноги підгиналися.
— Що з тобою? — здивувалася свекруха. — Поїла й одразу тікаєш?
— Втомилася я, — тихо відповіла Оксана.
— Втомилася! А від чого втомлятися? Два дні працюєш — не бог зна яке навантаження!
Тарас нарешті підвів очі. У них мигнуло щось схоже на жалість. Але промовчав.
Вночі Оксана лежала й слухала, як чоловік хропить. Колись цей звук заспокоював — значить, поруч близька людина. Тепер дратував. Як же вона не помічала, який він упертий?
Вранці вона зібрала речі в старий спортивний рюкзак. Багато не взяла — пару суконь, білизну, косметичку.
— Ти куди це? — Ганна Петрівна стояла в дверях кухні з чашкою в руках.
— До бабусі.
— Надовго?
— Не знаю.
Тарас вийшов із ванної, побачив рюкзак.
— Оксанко, це що таке?
— Те, що бачиш.
— Ти серйозно?
— А як інакше? Ти не хочеш обстежуватися, мати твоя вважає мене винною за все. Нащо мені тут бути?
Він підійшов ближче, знизив голос:
— Ну, не дурій. Куди ти підеТарас стояв нерухомо, глядячи їй услід, і лише коли двері зачинилися, зрозумів, що втратив її назавжди.
