Запізнилась! За три хвилини вона вмилась, наклала макіяж, накинула пальто та чоботи, потім заскочила у ліфт.
Марічка прокинулася різко, вже запізнювалась! З неймовірною швидкістю встигла приготуватися: підфарблювалася на ходу, кинула останній погляд у дзеркало, накинула плащ та ботильйони. Не минуло й трьох хвилин, як вона вже летіла униз у ліфті.
Вискочивши на вулицю, вона помітила, що з неба крапав дощ невеличкий, вересневий. Але часу повертатися за парасолькою не було. Будильник підступно мовчав. Марічка бігла до автобуса, уявляючи, як страшно прогавити роботу. Її начальник був непохитним: одна запізненка і можна попрощатися з премією, а то й з роботою.
В голові вже мелькали картини катастрофи: прощання з улюбленими клієнтами, втрата останнього вихідного, порожній гаманець. Навколо такі ж поспішні люди, кожен у своїх думках, нікому немає діла до інших. Все навколо було сірим, а дощ лише підсилював похмурість.
За кількасот метрів від зупинки Марічка різко зупинилася біля старого лавки сирів маленький кошеня, мокрий наскрізь. Він намагався мяукнути, але з горла вилітав лише беззвучний зітхання.
Вона вагалася. Бігти далі чи допомогти страждаючій істоті? Але серце перемогло адже начальник і так буде лютий.
Підійшовши ближче, Марічка побачила, що у кошеняти лапка була викривлена.
Господи! Хто це тобі зробив?
Сумніви розвіялись вона не могла його кинути. Кошеня тремтіло, замерзле до кісток. Вона обережно загорнула його в свій білий шарф і побігла ще швидше. Вирішила взяти його з собою до офісу, а там якось розберуться. Її добре серце не дозволило залишити сироту під дощем.
Спробувати непомітно прокрастися до свого робочого місця не вийшло. Вже біля дверей кабінету 12 вона натрапила на начальника.
Коваленко! Годину запізнення! Де ви були? Хто за вас має працювати? Що це взагалі таке?
Питання сипалися, а провина роз’їдала її зсередини. Тремтяча, німа, вона відчула, як сльози набігають, а в грудях стає гірко.
Подивіться! нарешті вимовила вона, розстібнувши пальто.
Кошеня виглянуло своєю маленькою сумною мордочкою. Трохи зігрівшись, воно видало кілька жалісливих «мяу».
У нього лапка поранена, я не могла його залишити Він був сам
Сльози вже котилися по щоках, слова були незвязні, а руки тряслися. Вона вже уявляла, як мовчки збиратиме речі. Але тепла рука спинила її. Начальник дістав телефон, швидко записав адресу на папірці і наказали йти негайно рятувати пухнасту лапку.
Здивована такою зміною, Марічка схопила записку, засунула змерзлі руки в кишені і кинулася до виходу.
І не повертайтеся сюди, сказав начальник.
Серце стиснулося, але перш ніж вона впала у відчай, він додав:
Сьогодні ваш вихідний. І завтра теж. До речі, ви молодець такі люди, як ви, варті премії.
Цей начальник, якого всі знали як Володимира Шевченка, славився своєю суворістю. Але у ветеринарній клініці все вирішилося швидко: лапка була не зламана, лише вивих. Поки лікар бинтував кошеня, Марічка розповіла, як знайшла його, і про несподівану реакцію начальника.
Ветеринар, сміючись, розповів, що знає Володимира з дитинства. Той завжди рятував тварин витягував цуценят із річки, захищав кошенят від вуличних хуліганів. А коли виріс, регулярно жертвував гроші на притулки, починаючи зі своєї першої зарплати.
Однак з людьми він тримався відсторонено, особливо після страшної втрати родини. Це глибоко вразило Марічку. Весь день вона думала про нього, відчуваючи бажання підтримати.
Ввечері, коли кошеня, яке вона назвала Пушком, мирно спало на ліжку, Марічка готувала йому місце. Раптом задзвонив телефон Володимир.
Як наш пацієнт?
Зарозовівши, вона розповіла про стан Пушка і подякувала. Начальник запросив її на вечерю, і вони просиділи, розмовляючи, до пізньої ночі.
Їх зблизило взаєморозуміння та любов до тварин. Раз вони піклувалися про Пушка, а згодом разом рятували інших бездомних улюбленців. Самотність для Марічки закінчилася тепер у неї був і пухнастий друг, і ще один, людський, який розумів її як ніхто.
