Запізнившись на потяг, вона повернулася додому без попередження й не стримала сліз.
Залишившись на пероні, Орина вирішила йти пішки, не попередивши рідних. Ледь переступивши поріг, вона не змогла стримати сліз. Холодний жовтневий вітер шпурляв у обличчя гострі краплі дощу. Орина дивилася на потяг, що віддалявся, і всередині неї розливався жаль. Запізнилася. Вперше за пятнадцять років регулярних поїздок додому і саме сьогодні. «Немов у кепському сні», подумала вона, машинально поправляючи розкуйовджену пасмо волосся. Перон був пустий і похмурий, лише жовті ліхтарі відбивалися у калюжах, малюючи дивні смуги світла.
Наступний потяг лише завтра вранці, байдуже повідомила касирка, навіть не подивившись на Орину. Може, автобусом?
«Автобусом Орина поморщилася. Три години трястися розбитою дорогою? Ні, дякую».
У сумці задзвенів телефон мама. Орина на мить завмерла, дивлячись на екран, але не відповіла. Навіщо завдавати зайвого клопоту? Краще просто повернутися додому адже ключі в неї завжди з собою. Таксі мчало порожніми вулицями міста, а за вікном все здавалося неначе бутафорією плоским, ненастоящим.
Водій щось бурмотів про погоду та дорожні умови, але Орина не слухала. Всередині зростав дивний почуття ні тривога, ні радість, щось посередині.
Батьківський дім зустрів її темними вікнами. Підійшовши до дверей, вона вдихнула знайомі з дитинства запахи: з третього поверху пахло печеною картоплею, миючим порошком, старим деревом. Але сьогодні до цієї звичної симфонії вмішалася фальшива нота.
Ключ із натугою повернувся у замку, ніби двері чинили опір. У коридорі було темно й тихо батьки вже спали. Обережно пройшовши до своєї кімнати, Орина намагалася не робити шуму. Увімкнувши настільну ліхтарку, вона озирнулася. Все як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку дитяча реліквія, від якої мати ніяк не могла позбутися. Але щось було не так. Щось невловимо змінилося.
Можливо, справа була в тиші? Не в звичайній нічній, а в якійсь іншій густій, вязкій, немов передгрозовій. Здавалося, будинок затамував подих, чекаючи чогось. Орина дістала зі сумки ноутбук робота нікуди не поділася. Але коли рука шукала розетку, вона випадково зачепила якусь коробку. Та зісковзнула з полиці, розсипавши вміст на підлогу.
Листи. Десятки жовтих конвертів із вицвілими марками. І фотографія стара, зі зігнутими куточками. Молода мама ще зовсім дівчина! сміється, притулившись до плеча незнайомого чоловіка. Перша сльоза впала на фотографію ще до того, як Орина усвідомила, що плаче.
Тремтячими руками вона відкрила перший лист. Почерк виразний, чіткий, зовсім незнайомий.
«Кохана Віро! Знаю, що не мав би писати, але мовчати вже не можу. Кожного дня думаю про тебе, про нашу Вибач, навіть писати страшно про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Чи коли-небудь пробачиш мені за те, що я пішов?» Серце забилося швидше. Орина схопила наступний лист, потім ще один. Дати 1988, 1990, 1993 Усе її дитинство, усе її життя було виписане цими рядками чужим почерком.
«бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з ранцем більшим за неї саму. Не наважився підійти»
«пятнадцять років. Уявляю, якою красун
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
