**Пізно зрозумів свою помилку**
Олена стискала у долоні результати аналізів. Папірці вже промокли від поту. У коридорі жіночої консультації було настільки тісно, що ледве можна було просунутися.
— Коваленко Олена Петрівна! — гукнула медсестра.
Олена підвелася й увійшла до кабінету. Лікарка — жінка з округлим обличчям і втомленими очима — взяла з її рук папку, швидко переглянула папери.
— Сідайте. — Вона кинула на результати байдужий погляд. — У вас все гаразд. Обстежте чоловіка.
Олені стало холодно. Михайло? Та ж він…
***
Дома свекруха нарізала капусту на борщ. Ножем шинкувала так люто, ніби рубала ворогів.
— Ну що, доню, які новини? — не піднімаючи голови, запитала Ярина Михайлівна.
— У мене все добре, — пробурчала Олена, знімаючи куртку.
— А тоді чому ж… — Свекруха нарешті підвела очі. У них мигнула тривога.
— Михайлові треба здати аналізи.
Ніж завмер над дошкою. Ярина Михайлівна випросталася, ніби струна.
— Яку маячню ти везеш? У мого сина все в порядку! Це ваші лікарі нічого не тямлять. Раніше жінки й без аналізів народжували.
Олена пройшла у кімнату. На дивані валялися шкарпетки — одна синя, інша сіра. Вона машинально зібрала їх, кинула до кошика для білизни.
За три роки шлюбу ці шкарпетки стали символом їхнього життя — розрізненим, ніби ніколи й не складалося пари.
Михайло повернувся пізно.
— Що це за похоронна пика? — буркнув він, плюхаючись у крісло.
— Михайле, треба поговорити.
— Про що?
Вона простягнула йому папери. Він перебіг очима, відштовхнув на столик.
— І що?
— Тобі треба обстежитися.
— За якої нагоди? — Михайло схопився, почав ходити по кімнаті. — Я здоровий мужик! Глянь на мене!
Він і справді виглядав здоровим — широкоплечий, з густим чорним волоссям. Але здоров’я не завжди видно ззовні.
— Михайле, будь ласка…
— Годі! — гаркнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! Навіщо ці сцени з лікарями?
З кухні донеслося шорсткіння капців. Ярина Михайлівна ховалася за дверима, але дихала так голосно, що було чути кожен подих.
— Я хочу дітей більше за все на світі, — тихо промовила Олена.
— То чому їх немає? Може, ти щось приховуєш? Аборти робила, а тепер не можеш?
Удар був болючим. Олена відступила.
— Як ти…
— А як я маю? Три роки живемо — жодного результату! А тепер лікарі щось мудрують, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.
Двері розчинилися. Ярина Михайлівна ввірвалася в кімнату, як танк.
— Михайлику, не слухай її! Вона просто нічого не робить. Пішла б на роботу — менше б по лікарнях тинялася.
Олена подивилася на чоловіка. Той відвернувся до вікна.
— Михайле, ти й справді так думаєш?
— Не знаю, що думати, — прошипів він. — Знаю одне: здорові чоловіки до лікарів не ходять.
Ярина Михайлівна переможливо кивнула.
— Правильно син каже. Не чоловіча це справа — по лікарнях бігати.
Олена відчула, ніби щось усередині порвалося. Наче натягнута струна.
— Гаразд, — сказала вона рівним голосом.
Наступного дня почалася війна. Ярина Михайлівна чіплялася до кожної дрібниці. Сіль пересипана. Каструля не видута. Пил на комоді. Олена мовчала, стискала зуби.
— Може, тобі взагалі не варто вдома сидіти? — отруйно запитала свекруха за вечерею. — Пішла б працювати, а не по лікарнях швендяла.
Михайло жував котлету, не піднімаючи голови.
— Я працюю, — нагадала Олена.
— Три дні на тиждень — це не робота, а дурниця.
— До чого тут моя робота?
— А до того! Мій син здоровий, а ти його хворим виставити хочеш! Коли нема дітей — жінка винна! Так завжди було!
Олена встала з-за столу. Ноги не слухалися.
— Що з тобою? — здивувалася свекруха. — Поїла й тікаєш?
— Я втомилася, — тихо відповіла вона.
— Втомилася! А від чого втомлятися? Три дні на тиждень працюєш — не надто й напружуєшся!
Михайло нарешті підвів очі. У них мигнуло щось схоже на жалість. Але промовчав.
Вночі Олена лежала і слухала хропіння чоловіка. Колись цей звук заспокоював — значить, поруч близька людина. Тепер дратував. Як вона не помічала, що він такий упертий?
Вранці вона склала речі в старий спортивний рюкзак. Брала небагато — пару суконь, білизну, косметичку.
— Ти куди це? — Ярина Михайлівна стояла в дверях кухні з чашкою в руках.
— До бабусі.
— Надовго?
— Не знаю.
Михайло вийшов із ванної, побачив рюкзак.
— Оленко, це що таке?
— Те, що бачиш.
— Ти серйозно?
— А як інакше? Ти не хочеш обстежуватися, твоя мати вважає мене винною у всьому. Навіщо мені тут бути?
Він підійшов ближче, понизив голос:
— Не дурій. Куди ти підеш?
— До бабусі ГаліВона відчула, як важке каміння провини зсунулося з її душі, коли маленький Мишко вперше обійняв її за шию своїми м’якими рученятами.
