Я не вірю в долю чи збіг обставин. Вважаю, що ми самі своїми діями та вчинками визначаємо майбутнє. Потрібно було отримати добрячої причуханки від життя, щоб змінити свої погляди.
З Миколою ми зустрічалися довгих шість років. Всяке бувало за такий довгий час й сварилися, й мирилися. Навіть був період, коли ми вирішили, що краще розійтися, але знову поверталися. Мабуть, так би й не наважувалися на щось більше, якби не хвороба мого тата.
Батько був чоловіком серйозним та відповідальним. Він не розумів Миколу, який стільки часу приходить у наш дім, зустрічається з його донькою й не може визначитися, що йому робити далі. Декілька місяців тому ми дізналися про страшну хворобу папи – рак. Лікарі не давали жодних прогнозів. Повернувшись додому, батько першим ділом покликав Миколу на серйозну розмову. Про що чоловіки стільки часу сперечалися я здогадуюся, бо уже через тиждень хлопець зробив мені пропозицію.
З весіллям ми вирішили не затягувати. Я хотіла, щоб папа вів мене під вінець й мав сили розділити зі мною такий важливий день. Місяць підготовки, зустрічей, договорів, примірок, покупок і ось нарешті настав той самий день.
Зранку мене не покидало якесь дивне хвилювання. Я старалася взяти себе в руки й не думати про погане. Мама з татом щиро раділи за мене й підіймали настрій розповідями про своє весілля. У зазначений час я в усій красі сіла в автомобіль батьків й ми поїхали до РАГСу.
Розпис мав відбутися на 10.00. Ми приїхали вчасно, гості уже зібралися біля будівлі готові вітати молоде подружжя. Миколи все не було. Годинник показував 10.20 папа третій раз пішов вмовляти церемоніймейстера зачекати. Запрошені почали перешіптуватися, а я не знала куди себе подіти. Хотілося крізь землю провалитися. Десь глибоко в душі я прекрасно розуміла, що Микола не приїде, він вирішив розірвати стосунки у такий ганебний спосіб. Мабуть, мстився моєму батькові за те, що той його підштовхнув до пропозиції.
Варіантів у мене не було. Потрібно чесно всім розповісти, що сталося й скасувати весілля. Засмучена я побігла до виходу й сама не зрозуміла, як наскочила на якогось хлопця. Не очікуючи зустріти на своєму шляху перешкоду я не втрималася на ногах і була б впала, якби міцні чоловічі руки не підхопили мене останньої миті. Декілька секунд ми мовчки дивилися один на одного, а потім незнайомець запитав: «У вас все гаразд?». Таке невинне питання, а я розплакалася й розповіла про все цьому красеню.
Він декілька секунд роздивлявся мене, щоб потім запропонувати найбожевільнішу річ з усіх можливих:
–Я з радістю стану вашим чоловіком. Нічого такій прекрасній дівчині падати в бруд лицем через якогось зарозумілого дурня. Тим більше, що гості чекають й столи вже накриті.
Шок. Єдине, що могло прийти мені в голову тієї миті – це бажання тікати чимдуж з цього місця, але з іншої сторони я думала за батька. Люди говоритимуть у нас за спинами не найкращі речі, а Микола злорадствуватиме. Ні, такого допустити я не могла, тому твердо сказала:
-Так, одружімося!
У нас був цілий день та ніч, щоб познайомитися. Мого чоловіка звали Денисом. Він займався програмуванням та жив з котом. У нас виявилося багато спільного. Цілий вечір я ловила себе на думці, що мені подобається мій рятівник.
З того божевільного весілля пройшло сім років. Цієї осені наша донечка йде до школи. Шкода, що батько не дожив до цього дня, але онучку побавити він встиг.
І як після такого не вірити в долю та збіг обставин?
