**Щоденниковий запис**
Прокинувся о пів на сьому, як завжди. За вікном ще темно, але внутрішній годинник працював безвідмовно вже сорок років. Встав, натягнув халат і поплентався на кухню ставити чайник.
На холодильнику біліла паперова записка, прикріплена магнітиком у вигляді божиної корівки. Дивно — вчора ввечері її тут не було.
Олеся Петрівна зняла записочку й увімкнула світло. Почерк незнайомий, незграбний, немов писала людина непризвичаєною рукою.
«Олесю Петрівно! Вибачте за клопіт. Я ваша сусідка із квартири навпроти. Звуть мене Марія. Дуже незручно, але більше ні до кого звернутися. Чи можна попросити у вас трохи цукру? Поверну обов’язково. Квартира 32. Дякую велике. Марія Іванівна Коваленко.»
Олеся Петрівна насупилася. Сусідка із тридцять другої? Та ж там живе сім’я з дітьми, Мельниченки. Вона добре знала всіх у під’їзді напам’ять, адже була старою будинку вже десять років.
Чайник засвистів. Вона відклала записку й почала готувати сніданок. На серці було неспокійно. Як ця Марія потрапила в ту квартиру? І чому вона не чула, що Мельниченки виїхали?
Після сніданку Олеся Петрівна вдяглася й вийшла у під’їзд. Постояла біля квартири тридцять два, прислухалася. Тиша. Жодних дитячих голосів, жодного галасу. Лише тихе дзижчання телевізора.
Нерешительно натиснула на дзвінок.
— Хто там? — почувся сипавий жіночий голос.
— Олеся Петрівна із тридцять першої. Ви залишали записку про цукор?
Замок клацнув, двері відчинилися на ланцюжку. У щілині вислизнув шматок зморшкуватого обличчя й один насторожений око.
— Це ви Олеся Петрівна? — недовірливо спитала незнайомка.
— Я. А ви Марія Іванівна?
— Так, так. Заходьте, будь ласка.
Ланцюжок зіткнувся, двері розчинилися. Олеся Петрівна зайшла в квартиру й здивувалася. Обстановка була зовсім інша. Жодних дитячих іграшок, яскравих шпалер і родинних фото. Усе скромно, чисто, але дуже старомодно.
— Сідайте, будь ласка, — жінка показала на диван. — Чаю бажаєте?
— Дякую, не відмовлюся.
Олеся Петрівна розглядала господиню. Марія Іванівна виглядала років на сімдесят, може, більше. Сиве волосся акуратно зачесане, на обличчі глибокі зморшки, але очі живі, уважні.
— Вибачте за клопіт, — заговорила Марія Іванівна, метушачись біля чайника. — Цукор закінчився, а в магазин іти страшно. Ноги зовсім не слухаються.
— Нічого страшного. Але скажіть, а де ж Мельниченки? Вони що, виїхали?
Марія Іванівна завмерла з чашкою в руках.
— Мельниченки? Не знаю жодних Мельниченків. Я тут давно живу.
— Як давно?
— Та вже років п’ятнадцять, мабуть. А може, й більше.
Олеся Петрівна відчула легке запаморочення. П’ятнадцять років? НеможлиОлеся Петрівна обережно поклала записку в кишеню, розуміючи, що ця таємниця назавжди залишиться без відповіді, але вирішила, що іноді краще прийняти дивні речі, ніж намагатися їх пояснити.
