Щоденник
Після смерті батька Оля з чоловіком вирішили продати будинок у селі. Оля чекала дитину, і гроші були потрібні на більшу квартиру.
Стояло тепле вересневе сонце. Оля дивилася на село й не впізнавала його. За рік порозводили високі паркани, а на місці старих халуп з’явилися нові будинки з яскравими дахами. Лише їхній дім залишився таким, як був.
Микита зупинив «Рено» біля ганку. Оля вийшла з машини, потягнулася. Тиша, і від свіжого повітря навіть закрутилася голова. Вона відкрила двері й увійшла всередину. Дім здався їй якимось зменшеним, тісним.
Цілий рік тут ніхто не жив. Після смерті мами батько приїжджав сюди сам. Ділянка була великою, але він нічого не саджав, ходив у ліс, на риболовлю. Навіть минулого року, хоч уже сильно хворів, рвався сюди. Говорив, що тут легше дихати, що повітря лікує.
На початку травня вони привезли його сюди. Лише тоді Оля зрозуміла, наскільки батько здає. Він не зміг би жити тут один. Тож вона переконала його повернутися з ними назад, у місто. За місяць він зляг, а наприкінці вересня помер.
Вони з Микитою були справжніми містянами, не планували часто приїжджати сюди. Далеко від міста, та й відпочивали зазвичай біля моря. А без постійного догляду дім почне руйнуватися. Він уже виглядав занедбаним. Тому й вирішили продати, поки ще міцний і доглянутий. Якщо з віком занудить за тишею й сільським повітрям, тоді куплять будинок ближче до міста.
На очі в Олі набігли сльози від навалившихся спогадів. Дім дістався від бабусі з дідусем. Спочатку померла мама, потім один за одним пішли бабуся й дідусь, а минулого року — батько.
Оля зупинилася перед портретом молодої дівчини на стіні. Микита заніс сумку з речами, підійшов до неї, обійняв ззаду.
— Я не бачив у тебе такої фотографії. Скільки тобі тут? — запитав він, розглядаючи знімок.
— Це не я, а мама. Їй тут, здається, шістнадцять чи сімнадцять, ще в школі вчилася.
— Ти дуже на неї схожа. Я подумав, що це ти. — Він заглянув їй у обличчя. — Давай відро, я принесу води, а ти звариш чаю.
Оля всміхнулася й пішла на кухню. Повернулася з бляшаним відром.
— Воно стояло догори дном. Але прополоскай його. Колонка через два будинки, — сказала вона, подаючи відро чоловікові.
— Та я пам’ятаю. — Микита вийшов із хати, тріпочи порожнім відром.
Оля повернулася на кухню, ввімкнула електричну плитку, але та не загорялася. «Пробки викручені», — згадала вона. Вони лежали на полиці під лічильником у кімнаті. Вона вкрутила їх, торкнулася долонею — металевий диск грівся.
Оля оглянулася. Нічого вона не візьме звідси, хіба що мамину фотографію. Треба зайти до сусідів, може, комусь речі знадобляться.
Після чаю Оля зайшла до сусідки. Їхні будинки не розділяв високий паркан.
— Продаєте? — запитала сусідка тітка Ганя.
— Так, — кивнула Оля.
— Зайду, подивлюся, хоча й свого добра вистачає. Скажу іншим?
— Звичайно, — радісно відповіла Оля.
Вона повернулася додому. Микита вибирав, що можна спалити. Все одно пічку треба топить. У домі було сиро. Микита взявся за піч, а Оля вилізла на горище по хиткій драбинці.
— Може, краще я? — запитав чоловік, відірвавшись від паперів на столі.
— Ні, я сама.
Раніше Оля боялася лізти на горище. Вночі над головою чулися чиїсь кроки. Хтось ходив там. Батько казав, що це кішки бігають або дім скрипить, остигаючи після спекотного дня. Але Оля все одно накривалася ковдрою з головою й так засинала.
Сонце пробивалося на горище через маленьке квадратне віконце. Пилки танцювали в його променях, ніби живі.
— І немає тут нічого страшного, — промовила вголос Оля.
Від її голосу тіні по кутах зібралися вкупі. Вона старалася не чіпати великі павутиння, що звисали зі стелі, розтягнуті між мотузками, на яких бабуся сушила білизну в дощову погоду. Оля відкрила одну з коробок. У ній лежали ялинкові прикраси. «Оце так, — здивувалася вона, — бабуся з дідусем ставили ялинку». Вона ніколи не була тут узимку.
У іншій коробці лежали іграшки. Оля їх зовсім не пам’ятала. У кутку стояла прядка. Нічого тут не було потрібного. Оля підійшла до краю лазу, озирнулася. Погляд зачепився за край книжки чи зошита, що стирчав з-під дошки під самим дахом.
Вона повернулася, потягнула за край і витягла спільний зошит. Листки жовті, зліплені від вологи й часу. Оля побачила записи з датами. Зрозуміла, що це щоденник. Мамин щоденник.
Негарно читати чужі щоденники. Мами не було вже стільки років, а її думки, записані на пожовклих аркушах, лишилися. А з іншого боку — для чого пишуть щоденники? Щоб колись хтось їх прочитав. Чому ж мамаВона закрила щоденник, відчуваючи, як важкість минулого розвіюється в теплому повітрі села, і зрозуміла, що таємниці мами назавжди залишаться тут, серед цих старих стін.
