Щоденник
Після смерті батька Оля з чоловіком вирішили продати хатину в селі. Оля чекала дитину, і гроші були потрібні, щоб купити більшу квартиру.
Стояло тепле вересневе сонце. Оля дивилася на село і не впізнавала його. За рік тут повиростали високі паркани, а замість старих розвалюх з’явилися нові хати з яскравими дахами. Лише їхній дім залишився таким, як був.
Тарас зупинив «Renault» біля ганку. Оля вийшла з машини й потягнулася. Тихо, а від чистого повітря навіть запаморочилося. Вона відімкнула двері й увійшла в хату. Вона здалася їй якоюсь зменшеною, тісною.
Цілий рік тут ніхто не жив. Після смерті матері батько приїздив сюди сам. Ділянка велика, але він нічого не саджав, ходив у ліс, на рибалку. І торік він рвався сюди, хоч уже сильно хворів. Казав, тут дихається легше, повітря лікує.
На початку травня вони привезли його сюди. Лише вдома Оля зрозуміла, як батько здає. Він не зможе жити тут один. Тож вона переконала його повернутися з ними назад, у місто. Через місяць він зляг, а наприкінці вересня помер.
Вони з Тарасом — містяни, не будуть сюди часто навідуватися. Далеко від міста, та й відпочивати звикли біля моря. А без постійного догляду хата почне руйнуватися. Вона вже виглядала занедбаною. От і вирішили продати, поки ще міцна й доглянута. Якщо з віком засумують за тишею й сільським повітрям — куплять хатку ближче до міста.
На очах у Олі виступили сльози від навалилихся спогадів. Дім дістався у спадок від бабусі з дідусем. Спочатку померла мати, потім один за одним пішли бабуся й дідусь, а торік — батько.
Оля стояла перед портретом молодої дівчини на стіні. Тарас заніс сумку з речами, підійшов до неї, обійняв ззаду.
— А я не бачив у тебе такої фотографії. Скільки тобі там? — запитав він, дивлячись на знімок.
— Це не я, а мама. Їй тут, здається, шістнадцять чи сімнадцять, ще в школі вчилася.
— Ти дуже на неї схожа. Я подумав, що це ти. — Він заглянув їй у вічі. — Давай відро, я схожу за водою, а ти запариш чай.
Оля хмикнула й пішла на кухню. Повернулася з бляшаним відром.
— Воно стояло перевернуте. Але сполосни його. Колонка через два будинки, — сказала вона, подаючи відро чоловікові.
— Та пам’ятаю. — Тарас вийшов із хати, скриплячи порожнім відром.
Оля повернулася на кухню, увімкнула електричну плитку, але та не запалала. «Пробки викручені», — згадала вона. Вони лежали на полиці під лічильником у кімнаті. Вона вкрутила їх, торкнулася долонею — металевий диск уже грівся.
Оля озирнулася. Вона нічого не братиме звідси, хіба що мамину фотографію. Треба зайти до сусідів, запропонувати — може, комусь речі знадобляться.
Після чаю Оля зайшла до сусідки. Їхні будинки не розділяв високий паркан.
— Продаватимете? — запитала сусідка, тітка Галя.
— Так, — кивнула Оля.
— Зайду, подивлюся, хоч і свого добра вистачає. Сказати іншим?
— Звісно, — зраділа Оля.
Вона повернулася додому. Тарас вибирав, що можна спалити. Все одно піч треба топляти. У хаті сиро. Тарас взявся за піч, а Оля вилізла на горище по схибленій під вагою її тіла драбині.
— Може, краще я? — запитав чоловік, відірвавшись від паперів на столі.
— Ні, я сама.
Колись Оля боялася лізти на горище. Вночі над головою чулися чиїсь кроки. Ніби хтось ходив по даху. Батько казав, що це коти блукають або хата скрипить, охолоджуючись після спекотного дня. Але Оля все одно накривалася з головою ковдрою й так засинала.
Сонце пробивалося на горище через маленьке квадратне віконце. Пилинки танцювали в його променях, немов живі.
— І нічого тут страшного немає, — вимовила вголос Оля.
Від її голосу тіні в кутах здригнулися. Вона намагалася не чіпати великі павутиння, що звисали зі стелі, натягнуті між мотузками, на яких бабуся сушила білизну в дощ. Оля відкрила одну з коробок. Там лежали ялинкові прикраси. «Ото так, — здивувалася вона, — бабуся з дідусем ставили ялинку». Вона ніколи не була тут взимку.
В іншій коробці лежали іграшки. Оля їх зовсім не пам’ятала. В куті стояла прялка. Нічого потрібного. Оля підійшла до краю люка, озирнулася. Погляд зачепився за край книжки чи зошита, що стирчав із-за дошки під самим дахом.
Вона повернулася, потягла за край і витягла спільний зошит. Листки жовті, злиплі від вологи й часу. Оля побачила записи з датами. Зрозуміла, що це щоденник. Мамин щоденник.
Негарно читати чужі щоденники. Мами немає вже стільки років, а її думки, записані на пожовклих аркушах, залишилися. А з іншого боку, навіщо писали щоденники? Щоб колись їх хтось прочитав. Чому ж мама сховала його під самим дахомА потім вона обережно закрила щоденник, зітхнула глибоко й вирішила, що деякі таємниці краще залишити минулому.
