Ради кохання
— Дівчино, чи не підкажете, де вулиця Франка? Ходжу колами, ніхто не знає.
Перед Олесею стояв симпатичний хлопець із великою чорною сумкою на плечі.
— У вас такий стиль знайомитися? — запитала вона.
— Мене Богданом звуть. А вас?
— Соломія, — усміхнулась Олеся і пішла далі, але хлопець наздогнав її.
— Я й справді шукаю вулицю. Друг запросив на весілля, а я місто зовсім не знаю.
Олеся лише зараз помітила, що на ньому сорочка в клітинку, вільні штани, а не вузькі, як зараз модно. І сумка дорожня. Видно, що приїжджий.
— Пройдіть далі по вулиці та на світлофорі зверніть праворуч у провулок. Це і буде вулиця Франка, — промовила вона, пом’якшивши голос.
— Дякую. — Богдан широко посміхнувся, і його обличчя перетворилося. — То як же вас звати?
— А вас?
— Мама любить Шевченка, тому назвала мене Богданом. Краще, ніж Тарасом, правда? — Він розсміявся своєму жарту.
Олеся ніколи не чула, щоб хлопці так гарно сміялися, щиро, від душі.
— Не знаю, чи любить моя мама поетів, але мене назвали Олесею. — Вона теж засміялася.
— А підете завтра зі мною на весілля? Друг одружується. А я тут нікого не знаю. — Він дивився на дівчину з надією.
Вона зніяковіла. Хлопець здавався щирим, приємним.
— Вибачте, у мене завтра залік, треба готуватися. — Вона знову спробувала піти.
— Скажіть мені номер телефону, і я піду. Як же я повідомлю вам, о котрій весілля?
— А хіба я сказала, що піду з вами? — здивувалася Олеся.
— Ні, але… Ви студентка? Дайте вгадати… — Богдан зробив вигляд, що замислився. — Ви майбутній лікар.
— Так. А як ви вгадали? — здивувалася вона.
— Моя мама каже, що найвідзывніші люди — це вчителі та лікарі. Я не піду, поки ви не скажете мені номер. Піду за вами, щоб дізнатися, де ви живете. Завтра прийду, встану серед двору і кричатиму ваше ім’я.
Олеся неохоче продиктувала номер.
— Я подзвоню! — гукнув їй услід хлопець.
Мати дуже хотіла, щоб Богдан продовжив навчання після школи. Але для бюджетного місця йому не вистачило балів, а платне навчання було не по кишені. Він, як усі хлопці, більше любив грати у футбол, ніж сидіти за книжками.
Жили вони з матір’ю удвох у невеликому селищі, де була лише одна школа, у якій мати працювала вчителем української мови. Навіть лікарня була, але з серйозними хворобами люди їхали до обласного центру.
Богдан влаштувався до автоБогдан влаштувався до автосервісу до друга батька, а в інститут обіцяв вступити після армії, бо в їхньому селищі не було вищого навчального заклада, і єдиним шансом для молоді було пробитися в місто.
