**За кохання**
— Дівчино, не підкажете, де вулиця Франка? Кружляю вже, ніхто не знає.
Перед Олесею стояв високий хлопець із великою чорною торбою через плече.
— У вас такий стиль знайомитися? — зі сміхом запитала вона.
— Мене Богданом звати. А вас?
— Марта, — усміхнулася Олеся та хотіла йти далі, але хлопець наздогнав її.
— Я справді шукаю вулицю. Друг запросив на весілля, а я місто зовсім не знаю.
Тоді Олеся помітила його сорочку у клітинку, прості штани, а не вузькі, як зараз носять, і дорожню сумку. Видно було — не місцевий.
— Ідіть прямо, на світлофорі поверніть у провулок. Там і буде вулиця Франка, — м’яко сказала вона.
— Дякую. — Богдан широко посміхнувся, і обличчя його засяяло. — То все ж таки, як вас звати?
— А вас?
— Мама любить Шевченка, тому й назвала Богданом. Краще ж, ніж Тарасом, правда? — Він сміявся так, як сміються тільки щирі серця.
— Не знаю, чи любила моя мама поета, але мене назвала Олесею, — теж засміялась вона.
— Підете завтра зі мною на весілля? Друг одружується, а я тут нікого не знаю, — хлопець дивився на неї сподіванням.
Вона завагалась. Він здавався щирим, приємним.
— Вибачте, у мене завтра іспит, треба готуватись, — знову спробувала піти.
— Скажіть номер телефону — і я піду. Як же я повідомлю вам, о котрій весілля?
— А я хіба сказала, що піду з вами? — здивувалась Олеся.
— Ні, але… Ви студентка? Дайте вгадаю… — Богдан удав, що замислюється. — Ви вчителі чи лікар?
— Лікар. А як ви вгадали? — здивувалась вона.
— Мама каже, найвідданіші люди — це вчителі та лікарі. Я не піду, поки ви не скажете номер. Піду за вами, дізнаюсь, де живете. Завтра прийду, стану посеред двору й гукатиму ваше ім’я.
Олеся неохоче продиктувала номер.
— Подзвоню! — гукнув їй услід.
Мати дуже хотіла, щоб Богдан навчався далі. Але на бюджет йому не вистачило балів, а на платне грошей не було. Він, як усі хлопці, більше любив грати у футбол, ніж сидіти над книжками.
Жили вони з матір’ю у невеликому селищі, де лише одна школа, де вона вчителювала, і лікарня, куди їздили лише з дрібними проблемами.
Богдан влаштувався до майстерні, де працював батьків друг. До інституту — після армії. Дівчатам він подобався, але жодна ще не торкнулась його серця.
Батько загинув на пожежі. Був будівельником, зводив для сім’ї великий будинок.
Якось ввечері він йшов додому й побачив дим з вікон дерев’яної хати. До нього кинулася жінка, благала про допомогу. Вона вийшла до сусідки, а вдома лишився син…
Вікна вже горіли, люди збігалися. Двері були зачинені зсередини. Батько розбив вікно й кинувся у висічу полум’я. Хлопчика знайшов швидко, але той уже непритомнів від диму. Викинув його через вікно, а сам не встиг вибратись.
Виявилось, чоловік тієї жінки, п’яний, зачинився всередині, заснув із цигаркою…
Наступного дня Богдан подзвонив Олесі. Запитала, чи здала іспит, нагадав про весілля.
Була субота, і вона погодилась. Травень стояв теплий. Бузок відцвітав, кидаючи на асфальт білий килим пелюсток. Коли Богдан побачив її, застиг від захвату.
Після весілля провів додому, вони цілувались під вікнами, говорили до півночі.
— Завтра їду. Приїжджай до мене. У нас дуже гарно. З дзвіниці такий вид — дух захоплює. Наш будинок батько збудував. Річка розділяє селище навпіл.
Коли батько був живий, ми часто ходили на рибалку. Рано-вранці над водою туман, роса на траві, і така тиша, що чути, як риба плюскоче. Приносили окунів, плотичок, одного разу й щуку впіймали — ось таку! — розвів руками. — Ну, трішки меншу. В армії снилось мені наше селище. Так хотілося додому…
— Чому не вступив на заочне? — спитала Олеся.
— Мама казала, що освіта має бути повною. Але, здається, вона просто хотіла, щоб я поїхав з селища. У нас з роботою погано. Приїжджай після сесії. Побачиш, які у нас місця.
Розставатись не хотілось. Вони говорили б і далі, але вже холонула ніч.
Вранці, в автобусі, він надіслав повідомлення: «СкуІ коли вони стояли на мосту, дивлячись на течію річки, Богдан тихо прошепотів: «Дякую, що залишилась», а Олеся, не кажучи ні слова, лише міцніше стиснула його руку, бо знала — їхнє кохання було сильніше за будь-які випробування.
