Олеся повільно проводила праскою по сорочці, відчуваючи, як краплини поту котяться по скронях. Спека трохи втихомирилася, але жар від розжареного заліза все ще випромінювався. Залишалося трохи, коли задзвонив телефон. Він замовк на мить, а потім продовжив, дратуючи нерви.
Олеся відклала праску, підійшла до стола й підняла трубку. На екрані – ім’я подруги. Здивувалася.
– Наталко, це ти? Що трапилося? – занепокоїлася вона.
– А хто ж ще? Трапилося. Збираюся до тебе. Відмовилася від готелю, бо їду у справах. Приймеш на пару днів?
– Та питаєш… А коли приїдеш? – Олеся знервувалася, згадавши, що в холодильнику лише найнеобхідніше. Сама вона їла мало, обходилася без кулінарних витівок.
– Завтра ввечері. Знаю, несподівано, але так вийшло. Номер потягу надішлю. Зустрінеш?
– Зустріну, звісно, – пообіцяла Олеся, але подумала, що й так часто бере лікарняні, і ще відпрошуватися – незручно.
Але подірка заспокоїла: каже, приїде на цілі два дні. На душі полегшало.
– Не готуй нічого спеціально, знаю я тебе. Чекай, наговоримося, – промовила Наталка й повісила трубку.
Олеся догладила білизну, акуратно склала у шафу. Радісно було почути голос подруги. «Наталко розпитатиме, у душу лізтиме, а я тільки заспокоїлася, звикла до самотності… Тепер треба подумати, чим годуватиму.» Вона глянула на годинник. «Встигну до магазину. Завтра часу не буде. Оце так, приїздить…»
Заглянула у холодильник. Сама готувала мало, апетит зник після хімії. Перевдягнулася й пішла, думаючи про подірку.
Дружили з першого дня, коли у шостому класі серед навчального року з’явилась нова дівчинка – Наталка з загадковим ім’ям. Потім разом вступили до інституту. На третьому курсі Наталка закохалася у військового, вискочила заміж і поїхала з ним у далекий гарнізон, перевелася на заочне.
Спершу листувалися, потім, коли з’явилися мобільники, дзвонили, але з часом спілкування звелося до вітань з Новим роком та днем народження. У кожної – своє життя, клопоти, діти. У Наталки двоє синів – клопоту повно.
Олеся вийшла заміж через рік після інституту й одразу завагітніла. Пологи були важкі, більше дітей не могла мати. Донька виросла, перед закінченням медичного вийшла заміж і поїхала з чоловіком на його батьківщину.
Вибираючи продукти в магазині, Олеся подумала, що не встигне прибратися. «Та годі, хто в мене смітить? Подруга ж їде, а не президент…» Ще подумала – чи сказати про від’їзд чоловіка чи його поїздку до доньки? Вирішила, що Наталка її знає добре й відразу розкусить брехню. «Побачить, що в будинку чоловіка нема. Та й нащо ховати? Не перша й не остання, від кого чоловік пішов до молодої…»
Олеся ще давно зрозуміла, що у нього є інша. Став одягатися простіше – джинси, светр, костюм лише на службу. Кросівки купив, вранці бігати почав. Та й того його вистачило ненадовго.
Поки жила донька, обидва вирішили нічого не міняти. Чоловік робив вигляд, що затримується на роботі, приходив лише ночувати. Олеся й сама стомлювалася від його повернень. Приходив ситий, відразу спати. Значить, годувався й отримував задоволення деінде.
А коли донька вийшла заміж і поїхала, притворюватися більше не було сенсу. Вона сама запропонувала йому піти. Акуратно склала його речі у валізу. Вирішила не дарувати суперниці радості, що дружина погана. Нехай бачить – дружина була турботлива. І він сам нехай знає, що втрачає. Чи буде інша такою – невідомо. З віком чоловіки цінують затишок і спокій. Пристрасть, як відомо, швидко минає. Олеся сподівалася, що він скоро опам’ятається й повернеться. Але час минав, а чоловік не повертався.
А потім… Потім у неї випадково, під час обстеження, знайшли рак. Це відволікло від болю й образ. Оперували, курс хімії. На кожний огляд йшла, як на страту. Але поки що стан був стабільний.
Були моменти, коли шалено хотілося побачити чоловіка, розповісти. Але що? Пожаліє, залишиться. А вона щоранку буде дивитися на нього й знати, що він від іншої. Ні, дякувати. Жалість – це не любов.
Так і жила сама. Нових подруг не заводила. Інодиці гуляла в парку, де зустрічала тих самих дідусів або мам з колясками. Віталися, обмінювалися кількома фразами.
– Гарна погода. Теж на прогулянку?
– А де старший? У бабусі?
– Щось давно вас не було…
Ось і все спілкування.
Наступного дня Олеся після роботи негайно взялася до приготування їжі. Встигла навіть протерти підлогу перед поїздкою на вокзал. Стомилася, але відпочивати було неколи – час зустрічати подругу.
Потяг довго гальмував, під’їжджаючи до платформи. Олеся вдивлялася у вікна, намагаючись розгледіти Наталку. Нарешті, люди посипалися з вагонів. Олеся вирішила не бігти до потрібного вагону – у на**Потяг довго гальмував, під’їжджаючи до платформи.** Олеся вдивлялася у вікна, намагаючись розгледіти Наталку. Нарешті, люди посипалися з вагонів. Олеся вирішила не бігти до потрібного вагону – у натовпі могла прогавити її. «А раптом не впізнаю? Стільки років не бачилися!» – закралася сумнів у серці.
Вона зупинилася біля сходів у підземний перехід. Тут пасажири і зустрічаючі сповільнювали крок, можна було встигнути їх роздивитися.
І раптом — побачила Наталку: повнішою, зі збентеженим поглядом, але справжньою. Та крутила головою, вишукуючи подругу. Олеся підняла руку й помахала. Нарешті, Наталка помітила жест, а потім і Олесю, кинулася до неї, розпихаючи людей. Обійнялися, не звертаючи уваги на толкотню.
– Пішли, – подалася Олеся.
Йшли гулким переходом, наперебій розповідаючи, як боялися не впізнати одна одну, час від часу вигукуючи одні й ті ж запитання. Від духоти у автобусі Олесі зробилося погано. Вона помітила допитливі погляди подруги, але приховувати втому не було сил. Дорога здавалася нескінченною. У квартирі Олеся впала на диван. Наталка сіла поруч.
– Спини, видно, що ледве стоїш. Я ж казала – не клопочися. І так запахи з кухні аж слинки текуть. Душ прийму, а потім поговоримо, – наказала Наталка, і Олеся була їй вдячна.
Наталка вийшла з ванної свіжа, ніби й не їхала цілу добу. Дістала з сумки пляшку вина. Випили, закусили, потім ще по чарці. І Олеся не стала таїтися – розповіла про чоловіка, хворобу, самоту й страх перед кожним оглядом…
– Пробач, що не дзвонила. Як ти витримала? – Наталка обняла подругу, разом поплакали.
Лягли після півночі. Олеся довго не могла заснути, розбурхана розмовами. Але було добре – поділитися білою з тим, хто справді розуміє. Від щирої співчутливості стало легше.
Вранці Олеся поїхала на роботу, залишивши Наталці записку і ключі. Подруга подзвонила, повідомила – бігає у справах, прийде пізно. Вечором знову говорили без кінця. Наталка ділилася своїми клопотами: старший син пішов стопами батька, вчиться у військовому, рветься на фронт; молодший закінчує школу, цілими днями у комп’ютері…
– Як так, Олесю? Двадцять шість років разом, а він… – зітхала Наталка.
– Мабуть, я вже тоді хворіла, просто не знала. Часто стомлювалася, нічого не хотілося. Ось він і знайшов іншу, – зізналася Олеся.
– Та годі його виправдовувати! Хіба не бачив, що з тобою? Осліп від пристрасті. Покинути тебе у таку мить… – обурилася Наталка.
– Кидай, уже відбіль.
Наталка загадково подивилася на Олесю.
– А він де працює? – раптом почала допитуватися. Нічого не підозрююча Олеся розповіла.
Наступного дня після роботи Олеся поспішала додому. Уночі Наталка поїде, а вони ще й толком не наговорилися. Коли ще побачаться?
Щойно ввійшла в квартиру, як Наталка запитала:
– Як почуваєшся?
– Нормально. А що?
– Тоді одягайся гарненько, підфарбуйся – ми йдемо у ресторан, – урочисто оголосила подруга.
– Навіщо? Краще вдома посидимо.
– Та ні! Я вже столик забронювала.
– Добре. Сукню надену, а фарбитися не буду. Не люблю, та й перед ким красоватися? – згодилася Олеся.
– Але сукню надінь. Таку, у якій почуваєш себе впевнено. Витримаєш? – тихо запитала Наталка.
– Для тебе – звісно.
У ресторані Олеся одразу побачила Олексія. Змінився, похитряв, ніби згаслий.
Він підвівся їм назустріч, не відводячи очей від Олесі.
– Ви спланували це? – здогадалася вона, зупинившись. – Ось нащо розпитувала, де він працює? До нього їздила? – розсердилася Олеся на подругу. Хотіла піти, але Наталка втримала її.
– Ради мене, будь ласка. Вам треба поговорити. Вислухай його.
Олеся підійшла до столика. Олексій відсунув стілець, запросив сісти. Сам сів навпроти, не відводячи погляду.
Наталка сіла поруч. Офіціант приніс замовлення.
– Діяв на свій розсуд. Нічого? Виглядаєш стомленою, – сказав він Олесі.
– Це через мене. Вчора до пізньої говорили. Наливай вино, чого сидиш? – скомандувала Наталка.
Олексій оживився, знову став тим самим. А Олеся відчула, як сумувала за ним.
– Чому не сказала, що хвора? – спитав Олексій, наливаючи вино. Собі – води: за кермом.
– Що б це змінило? Залишився б із жалю, а до неї б і далі бігав? Я не могла так, – відповіла Олеся.
– Пробач мене. Нічого не помічав. Дякую подрузі – розповіла.
Олеся кинула докірливий погляд на Наталку. Та лише знизала плечима.
– Я майже одразу зрозумів помилку. Пізно починати з нуля.
– Чому не повернувся? – сухо спитала Олеся.
– А ти б пробачила?
– Я чекаВона дивилася йому в очі, і він побачив у них те, що шукав усі ці роки – прощення.
