“Покличте Людмилу, будь ласка…”
Зранку Катерину переслідувало відчуття, що щось має статися. Усе, що мало статися, давно вже сталося. І любов, і родина, а тепер вона сама. Чоловік, з яким прожили тридцять шість років, помер два роки тому. У сина своя сім’я, двоє діточок, усі живі-здорові. Просто передчуття свята, нарешті зрозуміла вона. Завтра 8 Березня.
І одразу згадався чоловік. Нема кому подарувати мімоз чи тюльпани. Хоча, що це вона? А ж син, Сашко? Обов’язково завітає та привітає.
Колись вони мали дачу. Так, зовсім крихітний будиночок на шести сотках, які дісталися після економічних штормів минулих років. Поки працювала, приїжджала туди у відпустку та на вихідні. А коли Катерина пішла на пенсію, то літом майже жила там, заїжджаючи до міста лише помитися та закупити провізії.
Того року літо видалося спекотним та сухим. Щодня доводилося поливати город. Чоловік приїхав, як завжди, після роботи в п’ятницю. Катерина одразу помітила його блідість.
“Усе гаразд, просто духота”, – відмахнувся він на її зауваження.
“Відпочинь, я сама впораюся, мало що лишилося. Посидь у тіні на лавці”, – сказала йому Катерина.
Він сів, притулився спиною до прогрітої сонцем стіни будинку, спостерігаючи, як вона поливає грядки зі шланга. Коли Катерина закінчила та підійшла до нього, одразу зрозуміла – щось не так. Наче дрімав. Але коли вона торкнулася його плеча, він перекинувся на бік. Помер уві сні на лавці.
Дачу Катерина восени продала. Не могла туди більше їздити. Все здавалося, що бачить його сидячим на лавці. Син підтримав:
“Давно треба було позбутися. Нащо мучитися, коли усе можна купити в магазині цілий рік?”
Сам він із дружиною та дітьми їздив у відпустку на море. Гроші за дачу Катерина віддала синові – йому з двома дітьми потрібніше. А їй на пенсії вистачало. Хотіла знову піти працювати, але син відмовив:
“Зароблятимеш копійки, а нервів витрачатимеш на три гривні”, – сказав він.
Так сам чоловік завжди казав.
“Щоб зараз працювати вчителькою, треба мати залізні нерви. Якщо сумуєш за уроками, займайся з онуками. У тебе ж є я. У крайньому разі допоможу”.
Так вона й жила сама. Звісно, чоловічих рук не вистачало. Але син викликав майстрів, якщо щось ламалося чи кран починав капати.
Останні роки з чоловіком жили дружно. А за молодості чого тільки не було. Сварилися так, що мало не дійшло до розлучення. Чоловік гуляв обережно. Але жінки завжди відчувають. Одного разу вона не витримала, вилила йому все та вказала на двері. Ще й заразу додому принесе.
Чоловік зібрав чемодан, присіл на доріжку на диван. І тут зі школи прийшов Сашко. Йому тоді тринадцять було. Побачив батька з чемоданом і все зрозумів. Великий уже, усе чув і знав. Сварки батьків його теж до глибини душі дістали.
“Ненавидіти мене будеш?” – запитав батько.
“Буду”, – сказав син і пішов у свою кімнату, грюкнувши дверима.
“Не можу я так! Не можу”, – сказав чоловік, ляснувши долонями по колінах. Встав і відкатив чемодан за диван. “Вечерею годуватимеш?” – запитав, не дивлячись на Катерину.
Вона втомилася від скандалів. Яка різниця – піде сьогодні чи завтра? Так навіть краще. Нехай іде, поки вони з сином у школі. Катерина накрила на стіл, покликала Сашка вечеряти. Їли мовчки.
Наступного дня Катерина з роботи не поспішала додому. А як увійшла – одразу кинулася в кімнату, подивилася за диван. Чемодан зник. На серці одразу стало нудно. Вона повернулася до передпокою, повільно роздягалася. А потім підняла очі й побачила чемодан на полиці під стелею. Кинулася до шафи – на вішалках висіли сорочки та штани чоловіка. Від серця відлігло.
Але коли він прийшов з роботи, Катерина єхидно сказала, що надармо чемодан розібрав – як би не довелося знову збирати.
Чоловік промовчав, але більше на роботі не затримувався, а якщо й траплялося – телефонував. З того часу сваритися стали рідше. А останні роки жили душа в душу. Ось би й змолоду так.
Катерина намагалася згадувати лише хороше. Нащо згадувати погане? Обиди всі пішли разом із чоловіком. Звісно, іноді накатувала туга, але швидко минала.
У самотності є свої плюси. Прибиранням займалася рідше. А кому в неї смітити? Готувала собі найпростіше. Зате багато читала, дивилася серіали. Чоловік їх терпіти не міг. Він сидів на дивані, дивився футбол і новини. А вона на твердому табуреті на кухні вдивлялася у маленький телевізор на холодильнику, аж поки шия не затикалася. Кухня крихітна – телевізору нікуди поставити.
А тепер лежить на дивані, як королева, дивиться, що хоче. Думала кота завести. Та від нього шерсті повно. Та й не дуже вона любила тварин.
Завтра 8 Березня. Може,А через місяць Катерина купила квиток на поїзд до Адлера, де її чекав Андрій – не Людмила, а вона, яка нарешті вирішила, що щастя варте того, щоб його наздогнати.
