«Покличте, будь ласка, Людмилу…»
Зранку Ганну переслідувало передчуття, що щось станеться. Хоча все, що мало статися, вже давно сталося. І кохання, і родина, а тепер вона сама. Чоловік, з яким прожили тридцять шість років, пішов у вічність два роки тому. Син має свою сім’ю, двоє дітей — усі живі й здорові. Просто передчуття свята — от і все, здогадалася вона. Адже завтра 8 Березня.
І одразу згадався чоловік. Нема кому подарувати мімозу чи тюльпани. Хоча… стривай, а син? Олексій обов’язково завітає й привітає.
Колись у них була дача. Невеличкий домик на шести сотках, куплений ще після тих економічних штормів. Поки працювала, їздила туди у відпустку та на вихідні. А коли вийшла на пенсію, то літом жила там майже постійно, заїжджаючи до міста лише помитися й закупитися.
Того року літо видалося спекотним і сухим. Щодня доводилося поливати городину. Чоловік приїхав, як зазвичай, у п’ятницю після роботи. Ганна одразу помітила його блідість.
«Усе гаразд, просто спекотно», — відмахнувся він.
«Відпочинь, я сама вполю. Залишилося трохи. Посиди в холодочку на лавці», — сказала Ганна.
Він сів, притулився до прогрітої сонцем стіни, дивлячись, як вона поливає города зі шланга. Коли Ганна підійшла до нього, одразу зрозуміла — щось не так. Ніби дрімає. Але коли торкнулася його за плече, він завалився набік. Помер уві сні, на лавочці.
Дачу Ганна восени продала. Не могла туди більше їздити. Завжди здавалося, що бачить його сидячим на лавці. Син підтримав.
«Давно треба було позбутися. Нащо трудитися, коли все можна купити в магазині цілий рік?»
Сам він із сім’єю їздив у відпустку на море. Гроші за дачу Ганна віддала синові — йому з дітьми потрібніше. А їй одній вистачало пенсії. Хотіла знову піти працювати, але син відмовив:
«Зароблятимете копійки, а нервів витратите на гривню. Чоловік завжди так говорив. Зараз у школі вчителювати — тільки з залізними нервами. Якщо сумуєте за уроками — займайтеся з онуками. У вас є я. Якщо щось — допоможу».
Так і жила сама. Чоловічої руки, звісно, бракувало. Але син викликав майстрів, якщо щось ламалося або кран підтікав.
Останні роки з чоловіком жили дружно. А в молодості було всяке. Сварилися так, що ледве не розійшлися. Чоловік гуляв обережно, але жінки завжди відчувають. Одного разу вона не витримала, вилила йому все й вказала на двері. Ще й заразу в дім принесе.
Чоловік зібрав валізу, присіл на доріжку на диван. І тут зі школи прийшов Олексій. Йому тоді було тринадцять. Побачив батька з валізою — і все зрозумів. Він був уже дорослий, чув і розумів усе. Сварки батьків його також втомили.
«Ненавидітимеш мене?» — запитав батько.
«Буду», — сказав син і пішов у свою кімнату, гримнувши дверима.
«Не можу так!» — чоловік ударив долонями по колінах, встав і відкатив валізу за диван. — «Вечерятиму?»
Вона втомилася від скандалів. Яка різниця — піде сьогодні чи завтра? Навіть краще. Нехай йде, поки вони з сином у школі. Ганна накрила на стіл, покликала Олексія. Їли мовчки.
Наступного дня Ганна з роботи не поспішала. А як прийшла, одразу зазирнула за диван. Валіза зникла. На душі стало гидко й нудно. Вона поволі роздяглася, а потім підвела очі й побачила валізу на полиці під стелею. Кинулася до шафи — на вішалках висіли чоловікові сорочки й штани. Від серця відлягло.
Але коли він прийшов, Ганна їдко зауважила: «Даремно валізу розбирав. Як би знову не довелося збирати».
Чоловік мовчав, але більше не затримувався на роботі, а якщо й траплялося — дзвонив і попереджав. З того часу сварилися рідше. А останні роки жили, як дві голубки. От би змолоду так…
Ганна старалася згадувати лише добре. Нащо погане? Усі образи пішли разом із чоловіком. Звісно, інколи накатувала туга, але швидко минала.
В самотності є свої плюси. Прибиранням займалася рідше — кому в неї смітити? Готувала собі найпростіше. Зате читала багато, дивилася серіали. Чоловік їх не терпів — сидів на дивані, дивився футбол і новини. А вона на твердому табуреті на кухні вдивлялася у маленький телевізор на холодильнику, поки шия не дерев’яніла. Кухня крихітна — телевізору нікуди поставити.
А тепер лежить на дивані, як королева, дивиться, що хоче. Думала завести кота, але від нього шерсті повно. Та й не дуже любила тварин.
Завтра 8 Березня. Може, торт купити? Але хто його їстиме? Син обов’язково приїде. Краще сама щось спеке. І Ганна почала шукати зошит із рецептами.
Може, квіти купити? Оглянула кімнату. Ні, від них ще сумніше. Квіти має дарувати чоловік. Та й нащо? Щоб через два дні викинути?Наступного літа Ганна все ж таки поїхала до нього в гості, і хоча море виявилося теплим, а сад — затишним, найбільше їй сподобалося те, як Андрій розповідав про зірки, дивлячись на небо.
