У тісноті, та не в образі
— Оленко, ну ж бо нічого страшного, трохи потеснишся. Це ж твоя рідна сестра, — у голосі матері лунала залізна впевненість, що не допускала заперечень.
— Мамо, як це «потеснишся»? Це наша квартира, ми з Іваном тут живемо! Куди нам тіснитися? — Олена ледве стримувала гнів.
— А їй що, у тій брудній гуртожитку ютитися? Знімати квартиру ми не потягнемо, ти бачила ціни? Все, вирішено: Марічка буде жити у вас. Мені так спокійніше, дитина під наглядом.
— Мамо, ми так не домовлялися!
— Тепер домовилися. Ми — родина, маємо допомагати одне одному.
— Родина? Серйозно? А ти пригадай, як…
— Усе, немає часу. Куплю квитки — повідомлю.
Розмову обірвано. Олена стояла посеред кухні, стискаючи телефон, ніби він міг дати відповіді. Вона була приголомшена нахабством матері. Хоч чому тут дивуватися?
Олена завжди була нелюбою дитиною. Коли мати вийшла заміж удруге й народила Марічку, Олені, у її шість років, довелося швидко подорослішати.
— Ти вже велика, маєш допомагати з молодшою сестрою, — твердила мати. І на Олену звалилися купи справ: пилососити, мити підлогу, міняти підгузки, бігати до крамниці, грати з Марічкою, а згодом — вчитися готувати. Вітчим пішов незабаром після народження Марічки, залишивши їх трьома.
Мати обожнювала Марічку, баловала її, як могла. Найсмачнішу цукерку — Марічці, новий одяг — Марічці, у кафе замовляли те, що хоче Марічка, у кіно йшли на фільм, який вона вибере. Дівчинка росла в любові й ніжності, мати навіть не думала навантажувати її домашніми справами.
Марічка розкидала речі, ніколи не прибирала, тільки вимагала й капризничала:
— У Таньки батьки купили новий телефон, я теж такий хочу!
— Що на вечерю? Знову вчорашнє? Замовим суші!
— Де мої улюблені джинси? Оленко, ти їх не випрала? Я маю? Та я не вмію, з якої речі?
— Прибирати? Не буду, у мене голова болить. Сама зробиш.
Мати ніколи не сперечалася з Марічкою. Олена намагалася заперечувати, але чула у відповідь:
— Марічка росте без батька, їй важко.
— Я теж росла без батька, мамо!
— Знаю. Але ти сильна, а Марічка — ніжна, як квітка. Їй потрібно більше турботи.
Мати витрачала на Марічку всю зарплату, брала кредити заради її примх. А коли Олені потрібні були нові кросівки чи куртка, мати роздратовано радила шукати щось на розпродажу або взагалі брати б/в. Вона ніколи не питала, як Олена вчиться, чим живе.
Олена втомилася від цієї несправедливості і поклялася собі вирватися з дому якомога швидше. Вона вчилася на відмінно, сиділа над підручниками ночами, підробляла: роздавала флаєри, писала статті, працювала кур’єром. Заробіток був скромний, але кожну гривню Олена складала в бляшану коробку з-під чаю, ховаючи її на верхній полиці шафи.
Одного разу вона повернулася додому виснажена після підробітку. Чотири години роздавала листівки під холодним вітром, пальці заніміли, але завдання виконала. Дома відкрила коробку — і ледве не задихнулася від жаху: вона була порожня.
— Марічко! Ти брала мої гроші?
— Які? — ледачо відповіла сестра, жуючи чіпси.
— З моєї коробки!
— А, ту дрібничку? Так, взяла. Мені треба було заплатити за доставку, привезли одяг і нові кросівки. А мама грошей не залишила. Ну і суші замовила.
— Ти з глузду з’їхала?! Це мої гроші, я їх копила! Хто тобі дозволив?!
— Та що там за гроші? Копійки якісь. Тобі для сестри шкода?
— Якби на щось важливе — не шкода! А на суші й твої шмотки — шкода! Подивися, у чому я ходжу!
— Ну так купи собі! Хто заважає? Чого ти ревеш?
Олена замкнулася в кімнаті й розплакалася від безсилля.
Вечором повернулася мати й влаштувала скандал:
— Як ти можеш докоряти Марічці грошима? Взяла й взяла, подумаєш!
— Мамо, вона спустила їх на суші й шмотки, без яких могла обійтися!
— Тобі шкода? Ми — родина, Олено! Соромно бути такою жадібною!
— А їй не соромно брати без дозволу?
— Вона дитина! А ти доросла, маєш розуміти.
— А хто мене зрозуміє?
— Годі скиглити! Краще мий посуд!
Олена блискуче здала іспити й вступила на економічний факультет університету великого міста. Їй дали кімнату в гуртожитку, і життя нарешті стало легшим. Вона вчилася, гуляла з друзями, ходила в музеї за студентськими квитками, підробляла в кафе, бібліотеці, магазині. Важке дитинство навчило її не боятися роботи.
Мати й Марічка не цікавилися її життям. Мати дзвонила лише з нагадуваннями: «У Марічки скоро день народження, не забудь привітати». Олена переказувала гроші, і на цьому їхнє спілкування закінчувалося.
На останньому курсі Олена влаштувалася помОлена твердо вирішила, що більше ніколи не дозволить нікому знущатися з її доброти.
