**Пробка**
Автомобілі стояли нерухомо, щільною лавою. Жодного руху вже півгодини. Скло підняте — усі вмикають кондиціонери. На дворі спека, за тридцять, як обіцяли по радіо.
Повітря тремтіло над розжареним асфальтом. У салоні «Тойоти» прохолодно, але сидіти без діла, дивитися на застиглу картину — морока.
Соломія відкрутила пляшку, кілька ковтків — і води лишилося мало. Вона пила сама, наче його тут і не було.
– І довго це ще триватиме? – роздратовано спитала вона.
Перші слова після виїзду з дачі. Мовчання Соломії завжди було гірше за крик. Краще б верещала. Вони не сварилися — вона просто замовкала на години, днями, і вже одним виглядом казала: Іван винен. Він просив вибачення, слухав монотонну лекцію — і вони мирилися.
– Чого сидиш? Зроби щось, – накинулася вона, ніби це він влаштував пробку на Кільцевій.
Іван мовчав. Не знав, що відповісти.
– Навіщо ми взагалі поїхали на цю дурну дачу? Ти ще куди не йшов, а я? Щоб сидіти за тином, поки ти няньчишся з дочкою? Краще б по магазинах пройшлася. Або з Марійкою в кав’ярні посиділа. – Соломія шмигнула носом. – От, заклало. Ще й захворіти від цього кондиціонера…
Іван вимкнув його.
– Ти знущаєшся? За хвилину в салоні буде як у духовці! – знову спалахнула вона.
Він не пам’ятав, щоб вона так багато говорила. Це дивувало. Але він увімкнув кондиціонер знову.
Попереду між машин пройшов чоловік, сів у сусідній авто.
– Бачив? Може, дізнався, чому стоїмо? – припустила Соломія.
– Можливо.
– То чого сидиш? Іди, розпитай.
– Що дізнаватися? Пробка на кілометри. Встиг би він за півгодини дійти? – Іван глянув на неї і знову відчув провину. – Гаразд, піду.
Ряди машин тяглися далеко. Чоловік, схоже, сів у червону «Шкоду». Іван постукав у вікно.
– Ви ходили вперед? Чому стоїмо?
– Уся Кільцева, здається. Ніхто не знає. Може, ДТП чи теракт.
Нічого нового. Спека давила, сорочка прилипла до спини. Повернувшись, він почув лише новини по радіо — про пробку жодного слова.
– Ну що? – нетерпляче спитала Соломія.
– Нічого. Стоїмо. Може, теракт.
– Я так і знала! Навіщо я поїхала з тобою?
Він погодився. Не треба було її брати. Затримався б на дачі з донькою, їхав би ввечері, коли пробка розсосалась би.
А починалося все добре…
***
Його розбудив дзвінок. Не подивившись на екран, він підніс трубку.
– Тату, ти приїдеш? – голос Софійки.
– Ти забув, що в твоєї доньки сьогодні день народження? – колишня дружина. – Певен, навіть подарунок не купив.
– Ні, я не забув, виїжджаю, – поспішно сказав він, розплющивши очі.
На екрані — пів на десяту. Він пам’ятав про свято до вчорашнього вечора, але в клубі з Соломією та друзями все вилетіло з голови.
– Тату, мені не потрібен подарунок, просто приїдь! – крикнула донька, і лінія обірвалася.
Одружилися вони майже тринадцять років тому. Десять років жили, як кішка з собакою. Він не кохав. Просто прокинувся на вечірці в гуртожитку поруч із незнайомою дівчиною.
А через місяць вона знайшла його в інституті: «Я вагітна». «Ну, вона нічого», – подумав Іван і погодився одружитися. Мати пропонувала зробити тест, але він зробив його після народження доньки. Софійка була його — він закохався в неї відразу. Тому й терпів сварки, ревнощі дружини. Можливо, терпів би й далі, якби не зустрів Соломію.
Холодна, горда, немов антична богиня, вона не сварилася — мовчала, і це було гірше. Єдиний її недолік. Вона ходила по квартирі в коротких шортах, дражнячи його. Він благав пробачення, навіть якщо не був винен.
Завидів сам собі — така дівчина з ним.
Після дзвінка він розповів Соломії про день народження доньки.
– Ти їдеш? І я сама вдома сидітиму? – надулася вона і пішла у ванну гола.
Його мозок коротнуло.
– Поїдем разом.
– Ти запрошуєш мене на дачу до доньки й колишньої?
– Ну так. А що? Ми ж розведені… Там гарно, річка, ліс…
– Ти серйозно?
Вони купили подарунок і поїхали. Соломія, як і передбачав Іван, не пішла у дім — чекала в авто.
Софійка кинулася йому на шию, і він зрозумів, як сумував. Час минав швидко. Коли він сказав, що треба їхати, донька заплакала.
– Татові пора. Його вже чекають у машині. Заїхати не боялася, а увійти — так? – усміхнулася колишня.
Він навіть не поглянув на неї.
– Приїду в неділю, – пообіцяв, відриваючи від себе доньку.
Серце розривалося — від любові до Софійки, від провини перед нею, перед Соломією, яка чекала в авто.
Йому здалося, що він повернувся швидко, але минуло сорок хвилин. Соломія глянула на нього з докорІван усміхнувся, згадавши, як колись думав, що невдача на дорозі — це кінець, а виявилось, на початку життя він зустрів Ірину.
