“Ти ж вдома сидиш, нічого не робиш…”
— Мамо, пішли в машинки пограємо, ти ж обіцяла… — знову потягнув п’ятирічний Ярик, що зазирнув на кухню.
Марія глянула спочатку на сина, потім перевела погляд на гору немитого посуду та курку на дошці, яка терпляче чекала своєї черги. Знову подивилася на хлопчика. Той теж вперто дивився на неї, чекаючи відповіді на свою не то прохання, не то скаргу.
— Ярику, зараз трохи почекай, мама скоро прийде, гаразд? — промовила вона тихо, мабуть, тому що сама не дуже вірила, що це «скоро» настане.
— Знову так! Ти завжди так кажеш, а потім не приходиш! Я не хочу грати сам! Не хочу! — скрикнув син і побіг у кімнату.
Від його криків прокинулася маленька Оленка і одразу ж дала знати про це голосним плачем. Марія сіла на стілець, схопилася за голову, ніби хотіла затулити вуха. На секунду заплющила очі.
…Марія завжди хотіла дітей і безумно їх любила. Але зараз їй би хотілося опинитися десь самій, де немає цього нескінченного прибирання, готування, підгузків, логопеда, прогулянок, вечірніх купань, вечері, казки на ніч…
Звичайно, багато жінок живуть так само, але в більшості є бабусі й дідусі, чоловіки допомагають. У Марії ж ситуація інша. Її батьки за тисячу кілометрів, свекруха працює і займається соб— і внуки їй поки не до вподоби, а чоловік Андрій майже завжди приходить з роботи тоді, коли діти вже засинають, сідає перед телевізором і не допомагає їй взагалі, а останнім часом їхні стосунки стали холодними й натягнутими.
