**Пізнє щастя**
Володимир довго блукав незнайомим великим містом, допоки не дістався до вокзалу. Ноги гули від втоми, а настрій був нікудишній. З такою радістю їхав сюди, а тепер мчить геть, ніби кіт, що зламав вазу.
Помітивши вільне місце у залі очікування, він присіл перепочити. «Зараз переведу дух, а потім піду за квитком. П’ять хвилин уже нічого не змінять. Добре, що не взяв зворотній заздалегідь. Планував залишитись на тиждень… Та що вже.»
Коли ноги трохи відновились, він перекинув через плече непідйомну спортивну сумку і подався до кас.
— Рейс на Львів? — спитав він у касирки.
— Є, але через чотири години, — відповіла та.
— Нічого, головне, що їхатиму додому.
Володимир сховав квиток разом із паспортом у кишеню і зиркнув навколо. Його місце вже хтось зайняв. Він вийшов на перон, де біля стіни вокзалу теж стояли лавки. Біля третьої платформи чекав на відправлення швидкий поїзд. На табло світилися час і призначення. Всі пасажири вже зайняли свої місця, тому лавки порожні.
Гострий запах креозоту змішувався з димом цигарок, перегаром і потом немитих тіл. За день через вокзал проходили тисячі людей — бізнесмени, подорожні, бомжі.
Володимир сів на лавку, звідки добре було видно всі табло, і готувався чекати. У думках він знову і знову прокручував розмову з Олександром, онуком Роксолани, шкодував, що тоді не знайшов потрібних слів…
— Вільне? — поруч пролунав чоловічий голос.
Володимир підвів голову й побачив чоловіка у діловому костюмі з невеличким валізком на колесиках.
— Вільне, присівай, — відповів він, хоч місця було достатньо.
Чоловік посів на іншому кінці лавки, послабив краватку й поставив валізу поруч.
— У відрядження? — спитав Володимир, якому просто хотілося почути людський голос.
— Навпаки, повертаюся, — неохоче відповів той.
— І я теж додому.
— Теж з відрядження? — скептично поцікавився чоловік.
— Ні. В гості завітав. Думав на тиждень, але не вийшло, — Володимир опустив голову.
— Вигнали?
— Щось на кшталт. Тепер чекаю на поїзд до Львова. А ви?
— Не щастить нам, довго чекати. Мені теж довелося змінити плани.
— Який у вас вагон? — полюбопиткував Володимир.
— П’ятий.
— Так ми ж в одному! А купе?
— Дванадцяте.
— Ото ж бо й я! — Володимир усміхнувся.
Чоловік недовірливо дістав квиток, перевірив і сховав назад.
— То яке ж це діло? Ви тільки його взяли?
— Так.
— Я мав їхати через два дні, але дружина подзвонила — дочка захворіла. Ледве промовила діагноз, плаче. Довелося згортати справи й їхати.
— Літаком швидше було б, — зауважив Володимир.
— Літаків боюся, честно кажучи.
Раптом у чоловіка задзвонив телефон. Він відповів, і Володимир відвернувся, щоб не підслуховувати.
— Привіт. Так, я на вокзалі… Знаю, знаю… Я теж… Не плач, постараюся вирватися… Гаразд, подзвоню. Бувай.
Після розмови його настрій явно погіршився.
— Не осуджуй, батьку, — раптом сказав він. — Ти нічого не знаєш.
— Та я й не осуджую, — відповів Володимир.
— Доньку я завжди захищу. А дружина… Кохання — дурість. У тебе такого не було?
— Було. Але дружині не зраджував. Одружився — значить, відповідальність. А якби вона загуляла? Тож «відрядження» — це прикриття?
— Догадливий. Раз на півроку приїжджаю сюди, щоб дихати. Інакше не виживу.
— А доньці скільки?
— Дванадцять. А ти сам куди? У дітей був?
— Син у Києві. Постійно запрошує. Навіщо я їм? У них своє життя.
— Розумно.
— Дружина померла три роки тому. Одружився назло, щоб забути кохання. А коли вона пішла, хотів і собі в труну. Може, любив, просто не розумів цього. Але живу.
— До родичів приїжджав?
— До найдорожчої людини.
— Розкажи. Мені Олег.
— Володимир.
Потисли руки.
— Слухай, мені Оксана курчат— Слухай, мені Оксана курчат пожаркла, пироги надала — може, за пивцем побігаємо? — запропонував Олег, немов старому другу.
— Дякую, не хочу, — відповів Володимир, але потім усміхнувся, коли здалеку побачив, як до перону, запітніла й щаслива, біжить Роксолана, і зрозумів, що його пізнє щастя таки наздогнало.
