Нарешті почалась весна, все навколо почало “прокидатись” від зимової сплячки, зеленіти та радувати своєю свіжою та ніжною красою. В одну таку весняну неділю, після звичного для всіх жителів села богослужіння у всіх на думці була лиш одна новина – Анна, пенсіонерка, зібралась знову заміж вийти. А ось, власне і вона, йде разом з своїм нареченим – Іваном.
Анна давно сама, вже як 35 років у вдовах ходить. Син, якого вона ростила самотужки, виріс та переїхав до Канади. Зрідка мати з сином спілкувались після його від’їзду. Так, звичайні телефонні дзвінки, де він говорив , що в нього все добре, правда і розповідав про те як важко йому в чужій країні.
Зміг син Анни знайти своє кохання на тій чужині, народив з коханою прекрасних двох діточок. Щоправда онуків Анна в живу так і не побачила, не поняньчила коханих онуків. Бачила лишень через холодний екран телефон.
Обіцяли діти Анні провідати стареньку, та все ніяк не можуть здійснити обіцяне. На таку грандіозну поїздку з Канади до України, так ще й всією сім’єю потрібно багато коштів. Так і жила Анна, плекаючи надію побачити через стільки часу сина, онуків та невістоньку.
Нещодавно дещо змінилось. Почала старенька отримувати від сина що місяця гроші. Видно налагодились справи в нього. Але тепер син взагалі перестав телефонувати. А кошти він передавав через свого хресного – дядька Івана. Старенький розбирався в міжнародних переказах, адже велику частину свого життя працював у банку.
Радісно було Анні щоразу коли щомісяця до неї приходив Іван з білосніжним конвертом. Кожного разу вона запрошувала кума на тарілочку смачних вареників. І щоразу вони спільно вирішували куди краще витратити отримані кошти.
Місяць за місяцем і так пройшов рік. За цей рік будиночок старенької було дуже важко впізнати. Не на дурниці витрачала все, що передавав син. Але було дещо, що сильно турбувало Анну – чому ж син так довго не дзвонить матері. Заспокоювало її лише одне – це слова кума Івана: «Заробляє гроші твій син, ось і не знаходить часу потеревенити з тобою. Он, цього року мають всією сім’єю приїхати на свята. Тому заспокойся, не переживай лишній раз та просто готуйся приймати гостей.»
І ось, нарешті! Син нарешті подзвонив! А стільки часу пройшло. Просив вибачення він в старенької, що не телефонував. Розповів, що це через проблеми, які в нього виникли ось і забув про стареньку матір. Анна здивувалась, почувши ці слова: «А як же ж ти позабув про матінку? Ти ж щомісяця кошти переказував, допомагав мені.» Але, ще більший шок в Анни викликало те, що син заперечив, що він передавав гроші, ба більше – сам попросив переслати трохи грошенят, щоб той хоч трішечки виліз із боргів.
Завершивши розмову Анна хутко, в резинових чоботах, через калюжі та багнюку побігла до кума розбиратися, хто ж тоді передавав їй гроші. Нічого не підозрюючий Іван в той момент пив щойно заварений чай. Як тільки старенька прибігла до нього та засипала величезною кількістю запитань він одразу все зрозумів і почав розповідати що та як.
– Вибач мене, Аннусю. Як дивився на те як ти стільки років носила власноруч руками воду у відрах – так серце краятись кожного разу починало. – розказував Іван. – Я ж город продав, в мене ж немає кому все залишити, ні дітей, ні жінки, вже років двадцять я вдівець. Як гроші отримав – вирішив тобі допомогти…
В той час, коли Анна намагалась все усвідомити Іван продовжував свою розповідь:
– Анно, вже років 15 я кохаю тебе. Хоча і ті ж 15 років назад ти відмовила мені, я все одно продовжував плекати своє кохання до тебе. А зараз, спостерігати за тим, як ти проводиш свою старість в самотності я не можу. Знаєш, нехай ми і пенсіонери, але ще є час почати все знову.
І ось, Анна та Іван, вирішили, що наступної неділі на церковну службу вони підуть вдвох. Тепер старість їхня буде проходити набагато цікавіше та яскравіше.
