Твій сон
— Алло, Оксано? — пролунав знайомий голос.
Від раптового хвилювання, що стисло горло, серце билось так, ніби хотіло вискочити. Якби не телевізор, що бурмотів у кутку, його стуки розбудили б чоловіка.
— Я сумував. Не міг більше чекати. Думаю про тебе постійно. Давай зустрінемось, — говорив у трубці приємний чоловічий голос.
Оксана вийшла з кімнати, щільно зачинивши двері. Притулилась до стіни у передпокої. Ноги раптом стали ватяними, непослушними.
— Оксано, ти тут? — голос кликав, вабив, лякав своєю реальністю.
Не треба було піднімати трубку. Напевно, варто було глянути на екран.
Вона силкувалася забути, вичавити з пам’яті ту божевільну ніч. Умовляла себе, що в неї міцний шлюб, добрий чоловік, вони разом багато років. Їй нічого й ніхто не потрібен…
З майбутнім чоловіком вона вчилася в одному класі. Вітя був відмінником, перемагав на олімпіадах з математики. У старших класах він почав носити окуляри, і до нього прилипло прізвисько Очкарик. Він і справді був схожий на тихого, трохи повноватого хлопця з книжок — спокійний, доброзичливий.
Оксана, як і всі дівчата в класі, не бачила в ньому об’єкта закоханості. Списати контрольну, попросити допомоги — так. Але подобались їй хлопці яскраві, сміливі, з почуттям гумору.
Якось вони випадково зустрілися в місті, розговорилися, згадали однокласників. Вітя тепер носив лінзи. «А він нічого собі», — подумала тоді Оксана.
Вітя закінчив київський університет, а Оксана ще вчилася на останньому курсі медінституту. Обмінялися номерами, на всяк випадок. Закінчилося п’ять років після школи, однокласники планували зустріч. Вітя обіцяв подзвонити, повідомити, коли і де буде вечір зустрічі. Оксана дала номер, але йти не збиралася. І Вітю одразу викинула з голови.
Але через кілька днів він подзвоОксана зробила глибокий вдих, повернулась до Віктора і прошепотіла: “Давай спробуємо ще раз,” але в її серці вже танцювало полум’я, що розпалювало лише один образ – Ігоря, який чекав на неї за порогом.
