Ось історія, переказана так, наче ми з тобою каво п’ємо, а я тобі розповідаю:
Завтра я скажу йому все.
Віталій сидів у кріслі, втупившись у підлогу. Голова гула після сварки, а в грудях ще палали вогонь і образа. Він почувався збитим із пантелику, наче його обухом по голові вдарили. Повернувся додому пізно, змотаний після важкого дня в офісі — весь у звітах, дедлайнах і стресі. А тут ще в квартирі безлад, і нерви просто дали збій.
— Наталю, ну як можна жити в такому хазяйстві? — вирвалося у нього. — Це ж неможливо! Невже складно за собою прибрати?
Його голос лунав по хаті, і він одразу відчув, як повітря стало важким. Наталя відповіла холодно, наче відрізала, але Віталій помітив, як її очі засяяли від сліз. Він хотів щось сказати на пом’якшення, але слова застряли в горлі. Натомість продовжував кричати, виливаючи весь накопичений роздрат.
Наталя сиділа на ліжку, її очі були червоні, а серце калатало, ніби хотіло вистрибнути з грудей. Ще вчора все було добре, а тепер — знову ця мука. Очередна сварка, яка, здавалося, перекреслює всі її сподівання.
— Чому? — шепотіла вона, відчуваючи, як голова йде обертом. — Чому чоловіки думають, що ми їм щось винні?
Щодня одна й та сама пісня: він чекає, що вона встигне і на роботі, і вдома, і за ним прибиратиме. А коли вона намагається пояснити, що теж втомлюється і хоче трохи уваги, відповідь завжди одна — крик, звинувачення і болячі слова.
Вона глянула на купу брудної білизни, яку збиралася вранці прати. Та вже й байдуже. У голові лунали Віталеві фрази: «Тобі нічим зайнятись?», «Знову я тобі не потрібен!» Вони вже стали звичними, як кава зранку, але сьогодні залишили особливий гіркий присмак.
— Я не повинна ні перед ким виправдовуватися! — прошепотіла Наталя, дивлячись у дзеркало. Її обличчя було втомленим, але в очах горів вогонь. — Я ж працюю не менше за нього. Мої гроші — мої!
Згадала те гарне плаття, яке купила нещодавно. Радість була короткою — щойно Віталій дізнався, знову почалося: «Егоїстка! Тільки про себе й думаєш!»
А найгірше було те, що він навіть не намагався її зрозуміти. Бачив лише власні потреби. Його речі валялися скрізь, але прибирати їх — це ж її обов’язок! Кожна дрібниця складалася в одну велику проблему, яка підточувала їхні стосунки.
— Годі! — голосно сказала вона, струсивши головою. — Я заслуговую на краще. Я не служка. Я хочу жити своїм життям, а не тому, що хтось від мене очікує.
Наталя підвелася і підійшла до вікна. Пора вирішувати. Більше так не може. Треба повернути собі свободу.
— Завтра, — твердо промовила вона. — Завтра я скажу йому все. Хай сам вчиться справлятися. Хай відчуНаступного ранку, коли Віталій прокинувся, він побачив лише порожню кімнату й записку на столі: “Я пішла, і цього разу назавжди”.
