Вона прийшла першою
Ганна Степанівна прокинулася о п’ятій ранку, як завжди. Звичка сорока років роботи на фабриці не зникла, хоча вже третій рік на пенсії. Тихенько, щоб не збудити Павла Опанасовича, пішла на кухню, поставила чайник. За вікном ще темно, але вона знала — скоро світанок.
Сьогодні особливий день. Сьогодні перше вересня, і онука Софійка йде до першого класу. Ганна Степанівна хвилювалася більше, ніж сама дівчинка. Цілий тиждень перебирала шкільну форму в шафі, перевіряла рюкзак, рахувала зошити. Павло лише хитав головою і говорив, що вона з’їхала з глузду.
— Чого метушишся, наче попечена? — бурчав він. — Синок сам до школи ходив, і нічого, вижив.
— А я хочу бути першою, — відповідала Ганна Степанівна. — Першою зустріти її біля школи, першою привітати.
Павло Опанасович не розумів цього бажання дружини. Йому здавалося, що бабусі лише заважають у таких справах. Але Ганна Степанівна думала інакше. Вона пам’ятала, як тридцять років тому проводила до першого класу свого Тарасика. Тоді вона працювала у дві зміни, вдома з’являлася лише пізно ввечері. На лінійку прийшла Тарасикова бабуся, мамина мати. А сама Ганна Степанівна стояла біля фабричних воріт і плакала від образи.
— Не плач, — тоді сказала їй сусідка Марія. — Виросте твій син, онуків народить, тоді й наздожиш.
Ось тепер і наздожувала.
Чай заварився міцний, ароматний. Ганна Степанівна налила в улюблену чашку з ромашками, сіла за стіл. На підвіконні стояли букети — три штуки. Один вона купила на ринку ще вчора, другий зірвала у городі, а третій приніс увечері Павло Опанасович. Соромився, казав, що це дурниці, але все ж приніс.
— Три букети — це багато, — сказала вона чоловікові.
— А раптом у них не одна вчителька? — знизав плечима Павло. — Хто його знає.
О сьомій Ганна Степанівна вже стояла під душем. Наділа найкращу сукню, ту саму, блакитну в білий горошок, яку берегла для особливих випадків. Зачесалася, підмалювала губи. У дзеркалі на неї дивилася гарна жінка з зворушеними очима.
— Ти що, на побачення збираєшся? — прокинувся Павло Опанасович.
— Хочу бути гарною для онучки, — відповідала дружина.
— І так гарна, — буркнув він у подушку.
О пів на восьму зателефонував Тарас.
— Мам, ми вже виїжджаємо. Софійка хвилюється, цілу ніч погано спала.
— А я взагалі не спала, — зізналася Ганна Степанівна. — Іду до школи, буду чекати.
— Мам, лінійка лише о десятій починається.
— Знаю. Але хочу бути першою.
Тарас зітхнув. Він давно звик до маминих дивацтв. Після народження Софійки Ганна Степанівна ніби помолодшала на десяток років. Носилася з онукою, водила до садочка, на гойдалки, купувала іграшки. Тарас із дружиною лише дивувалися.
— Гаразд, мам. Тільки не застудись, на вулиці прохолодно.
Ганна Степанівна взяла букети, кинула у сумочку цукерки для Софійки і пішла до школи. До неї йти хвилин п’ятнадцять, але вона не поспішала. Хотілося насолодитися ранком, передчуттям зустрічі.
Біля шкільного ґанку вже стояла жінка з букетом. Ганна Степанівна засмутилася — значить, не перша. Підійшла ближче і впізнала Оксану Іванівну, сусідку з третього поверху.
— Ви теж на лінійку? — запитала Ганна Степанівна.
— Онук іде до першого класу, — кивнула Оксана Іванівна. — А ви?
— Онучка. Софійка.
Жінки стали поруч, заговорили про дітей, про школу, про те, як швидко летить час. Оксана Іванівна виявилася приємною співрозмовницею. Вона працювала у поліклініці медсестрою, недавно вийшла на пенсію.
— Знаєте, — зізналася вона Ганні Степанівні, — усе життя мріяла провести онука до школи. У мене одна дочка, пізно заміж вийшла. Думала, онуків не діждуся.
— А у мене навпаки, — відповіла Ганна Степанівна. — Сина до школи провести не змогла, багато працювала. Тепер хочу наздожувати.
Поступово біля школи збиралися інші бабусі й дідусі. Всі гарні, зворушені, з букетами. Ганна Степанівна дивилася на них і думала, що в кожного своя історія, своя причина бути тут.
Ось прийшла Надія Петрівна з сусіднього будинку. Вона виховувала онучку сама, після того як дочка загинула в аварії. Дівчинка Марійка росла тиха, сором’язлива. Надія Петрівна боялася, що їй буде важко в школі.
— Марійка як? — запитала її Ганна Степанівна.
— Хвилюється. Каже, що діти сміятимуться з її сукні. А сукня гарна, я сама шила, — Надія Петрівна засмутилася.
— Діти добрі, не будуть сміятися, — заспокоїла її Оксана Іванівна. — Головне, щоб Марійка почувала себе впевненіше.
Підійшов дідусь з величезним букетГанна Степанівна подивилася на онуку, яка радісно розповідала про свій перший шкільний день, і зрозуміла, що саме в ці миті її серце наповнюється щастям, яке так довго чекало.
