Завжди вважала свою 45-річну подругу сам0тнь0ю. Її відповідь мене приг0л0мшила

Моїй подрузі уже за 45. Вона не виходила заміж і дітей не народжувала. Нещодавно втратила обох батьків. У Лесі нема ні брата, ні сестри. Я дружу з нею з раннього дитинства.

Леся змалечку любила малювати. Закінчила відділ художнього розпису в Інституті культури. Їй везло в творчому напрямі. Уже на перших курсах організовувала персональні виставки. А потім вийшла за межі України. На сьогодні вона знаний художник. Але є одне «але» – із заміжжям у неї так і не склалося. У неї не було часу на зустрічі, на спілкування. Вона вся згорала в роботі. З під її руки народжувалися один за одним художні витвори, які приносили їй не лише успіх, а й гроші.

Так у тридцять вона дозволила собі подорож ледь не всім світом. Життя її було насиченим виставками і подорожами. Вона не відчувала самотності в такому ритмі. До 45 так і не пізнала, що таке мужчина, хатні клопоти, дитячі соплі і сльози…

 Якось під час зустрічі запитала її, чи не відчуває вона жалю за втраченим, що так і не зреалізувала себе як жінка, як матір.

Вона зупинила на мені свій глибокий погляд і прорекла:

-Хіба у мене нема дітей? Ось вони, мої діти! – і показала рукою на великий стос робіт, що містився в кутку її майстерні.

– Але ж вони не поспілкуються з тобою в скрутну хвилину, не втішать і води не подадуть, – з жалем мовила до неї.

-Олю, а ти знаєш де завтра будуть твої діти? Ти впевнена, що вони будуть поряд з тобою? Я живу повноцінним життям. Тішуся кожною миттю, що в перспективі оживає в мене на полотні. Розумієш? Мене ніщо не обтяжує. Я щаслива, що можу вільно планувати свій час, що можу подорожувати, займатися улюбленою справою, спілкуватися з цікавими людьми, наповнювати життя прекрасними митями…

-Але ж жінка щаслива, коли поряд є чоловік… – намагалася їй заперечити.

-Я зуміла подолати цей стереотип. Пішла іншим шляхом. Тим, що судився мені. І не жалію! Я живу багатогранним цікавим життям. Не відчуваю, що чимось обділена… Живу ради самої себе, ради створення краси, яку знаходжу серед людей. У кожного свій шлях до щастя. У мене він такий! І я ні за чим не жалію. Єдине, чого мені не вистачає – це часу для реалізації всього задуманого… – мовила Леся і задумалася.

Я була здивована її висновком, адже вважала, що в самотніх людей є завжди вволю часу на все. Що того часу у них часом буває аж забагато. Бо ж цілком належать собі… А воно он як!

Оцініть статтю
Дюшес
Завжди вважала свою 45-річну подругу сам0тнь0ю. Її відповідь мене приг0л0мшила