О, саме так! Він ніколи не здогадається, що перед ним не його наречена…
Оксана стояла навпроти дзеркала у своїй кімнаті у самому серці Львова, уважно вдивляючись у віддзеркалення. Повільно провела пальцями по волоссю, підправила неслухняне пасмо, заховавши його за вухо. Серце закалатало швидше результат перевершив усі її очікування. Макіяж, зачіска, навіть вираз обличчя усе відтворено з ідеальною точністю. Оксана на мить затамувала подих: у мами навряд чи вистачило б ока відразу зрозуміти, чи це вона, чи Маріїчка.
Від самої думки про це вона ледь-ледь усміхнулася, але одразу кинула погляд на настінний годинник із вишиванкою під склом. За двадцять хвилин мав уже зявитися Богдан. Всередині закрадалася тривога. Все мало пройти бездоганно жодного зайвого руху чи фальшивої інтонації! Якщо Богдан бодай на мить щось запідозрить, її акуратно спланований задум полетить шкереберть. А це означало б, що Марічка знову буде на коні як завжди.
Глибокий вдих, щоб приборкати легкий дрож в пальцях, і кроки до дверей. У ту саму мить, коли дзвінок пролунав у коридорі, Оксана вже мило всміхалася перед входом, готова зіграти потрібну роль. Відчинила й одразу перемінилася на обличчі зявилася тепла, майже невимушена посмішка, а в очах заіскрилися промінці привітності.
Богданчику, привіт! сказала лагідним, трішки приглушеним голосом, добираючи кожне слово, наче на репетиції.
Не чекаючи відповіді, трохи піднялася на носки і легенько торкнулася його щоки губами. Усе точно як підглянула: ні більше, ні менше. Жодних зайвих жестів усе чітко за сценарієм.
Заходь, кави хочеш? з удаваною простотою запросила його, показуючи рукою на кухню. Здавалося, ніби це звичайний вечір, а не спецоперація.
Богдан на мить нахмурив брови, відчуваючи щось між гумором і підозрою, але зрештою посміхнувся уголос. Його цікавість лише зросла. «Що ця сестра Маріїчки задумала? Нащо так старається зображати саме її?» Вирішив зробити вигляд, що нічого не розуміє, і кивнув, рушаючи слідом за Оксаною у квартиру.
Поки Оксана метушилася на кухні чашки, ложечки, цукорниця із петриківським розписом щоки її вже боліли від напівангельської посмішки, яку вона намальовано тримала. Час від часу зиркала на пляшку «Мадери», що скромно стояла збоку. Вино чекало свого зоряного часу коли можна буде запропонувати Богдану трошки розслабитися.
Оксана знала: зазвичай Богдан майже не вживає алкоголю. Проте ввічливості, особливо в затишній компанії, йому вистачало на один єдиний келих. От саме цього їй і було треба. Важливо, щоб він трохи зняв напругу й втратив звичну пильність тоді можна буде втілити задум до кінця.
Богдан тим часом сів за стіл, склавши руки на грудях, і уважно розглядав її дії. В його погляді цікавість із ноткою іронії. Нарешті він вирішив перервати мовчанку:
Оксано, а навіщо це все? І чому, до речі, Марійки нема? Це якийсь розіграш?
Оксана застигла на якусь мить, ніби підбираючи правильну відповідь. Ледь видно розгубилася, але швидко взяла себе в руки і відповіла з вимученою усмішкою, намагаючись звучати природно:
А як ти здогадався? І це не жарт, скоріш експеримент. Марічка про нього навіть не здогадується.
Богдан здійняв брову, задумливо покрутив чашку в руках. Його цікавило, що вигадала Оксана, але він старанно не виказував зайвого інтересу.
Аж ніяк не схожі, хоч дві краплі води, похитав головою він. Як вас можна було переплутати?
Не дочекавшись відповіді, взяв телефон і швидко написав коханій смс: «Де ти зараз?» Екран мигнув і згас.
І в чому суть експерименту? повторив він питання, повертаючи телефон у кишеню.
Оксана ковзнула поглядом у чашку з чаєм, зробила ковток ніби набиралася мужності. Потім, неочікувано для себе, заговорила з особливим натхненням:
Нас постійно плутають. Ти кажеш, що ми різні, але якщо вдягнемо однакові вишиванки, навіть мама плутає! Просто уяви: однаковий одяг, схожі зачіски і ми, ніби дві Оксанки.
Вона ненадовго замовкла, прокручуючи в памяті неприємні випадки, а тоді додала:
Так прикро стає, коли мова йде про кохання. Бо траплялись справді кумедні й сумні історії: одного разу мій хлопець запросив Оксану на каву, а підійшов… до Марійки, бо та стояла ближче. Або у Марійки був розмова з твоїм другом, і він розказав те, чого їй не треба було знати, гадаючи, що то я.
Чому б просто не змінити зачіску? всміхнувся Богдан. Він пригадував, як Марічка жалілась: Оксана пробує всіма силами уникати будь-яких змін.
Оксана дотепно наморщила носа.
Не цікаво, впевнено заперечила. Ми дали одна одній слово не міняти зовнішність до випуску з університету. Таке мовчазне правило. А ще… на губах зявилась хитра посмішка, іноді це нам грає на руку. Навіть викладачі деколи плутають.
Вона заливалась веселим, щирим сміхом, гордо демонструючи хитрість.
Зрозуміло, протягнув Богдан, задумливо подивившись на Оксану. У цей момент телефон знову пискнув: «Я чекаю тебе у Вірменці.» Він поблажливо посміхнувся.
Марічка в улюбленому кафе. Вона, схоже, й гадки не має, де я. І не переймайся, не розповім про твій план. Я розумію, що ти за неї хвилюєшся.
Оксана помітно розслабилась і вдячно посміхнулась.
Дякую, Богданчику. Ти справжній друг.
Ну, бувай, мовив він, підводячись. Треба бігти, а то Марічка хвилюватиметься.
Двері лагідно клацнули, й Оксана залишилась сама. Квартира заповнила тиша, така, що аж у вухах відлунювало. Вона поволі опустилася на стілець, міцно втиснувши пальці у край стола, щоб не дати волі сльозам. Чому нічого не вийшло? Чому він так швидко все розкусив? Який сенс у всіх тих репетиціях, якщо її план розвалився за одну мить?
І знову в думках повернулась до першої зустрічі з Богданом. Тоді, коли його усмішка, легкість у спілкуванні, впевнені рухи запали їй у душу. Вона тижнями уявляла їхні розмови, приміряла в голові різні фрази, репетирувала навіть наодинці, але так і не наважувалася зробити перший крок. Їй весь час здавалося, що не варто руйнувати хитку рівновагу зі сестрою.
Марійка ж діяла просто взяла і привела Богдана додому. Познайомтесь, це Богдан, з легкою посмішкою кинула, а батьки тільки раділи, що у їхньої доньки такий гарний хлопець.
Оксана ще досі памятає той перший вечір: стояла у дверях, спостерігаючи, як Богдан легко й невимушено розмовляє з її рідними, сміється з татових жартів, відповідає на мамині розпитування. Усередині неї вирувала справжня буря, але зовні ледь помітна, привітна усмішка. Він мав бути зі мною! Я його першою помітила! ревіло щось усередині.
Дихання перехоплювало від болю й образи. Марійка завжди була у центрі уваги. Відкрита, щира, із сяючою посмішкою, вона заряджала енергією всіх довкола. Любила галасливі компанії, свята, вечірки і друзів, але водночас всі предмети в університеті складала на відмінно. Оксана ж тиха, замкнута, вдумлива, для неї найкращий відпочинок книжка чи неспішна розмова із подругою. Усі вигадки про вечірки рішуче відкидала, вважаючи, що краще цей час використати для навчання.
І що тепер? Було б хоч раз погодитися, піти на ту вечірку, може, Богдан помітив би її серйозну, стриману, врівноважену… Натомість він закохався у Марійку трішки навіжену, спонтанну, але яскраву.
Знавала, що справа не завжди у поведінці чи виборі. Просто Марійка природно вміла притягувати увагу, навіть нічого не роблячи навмисно. А Оксана завжди надто напружена, вічно щось думає, зважує, боїться помилитися. Залишалася в тіні.
Коли Марійка за вечерею оголосила про весілля, Оксана відчула, ніби під ногами розверзлася прірва. Усміхнулась по інерції, привітала сестру, але в голові лише одне: Ні, цього не може бути! Весь той вечір вона була просто тінню лагідна і усміхнена, але всередині порожнеча.
Ночами не спала, усе продумувала: як змінити ситуацію? Зрештою вигадала, на її думку, бездоганний план.
Якщо Богдан раптом розгубиться та піддасться, а Марійка все це побачить Все, весілля під загрозою. І нехай він не дістанеться нікому!
Оксана до дрібниць прокрутила майбутню операцію. Пляшка вина, кілька завчених жестів, фрази, потрібне освітлення. Кілька разів тренувалася перед дзеркалом, копіюючи манери сестри.
Настав вирішальний вечір. Оксана так хвилювалася, що долоні стали вологими, а в роті пересохло. Все йшло за планом до того моменту, поки Богдан, щойно переступивши поріг, не зрозумів, що перед ним не Марійка…
Провал був на весь Львів. Замість того, щоб піддатись на провокацію, Богдан одразу розкусив обман, увічливо, але твердо обірвав зустріч і пішов туди, де справді чекала кохана.
Оксана ще довго сиділа нерухомо, сама в квартирі. Її ідеальний план розлетівся на шматки. Тривога наростала час плив, весілля невпинно наближалося, а вона просто не знаходила нової ідеї.
Мушу вигадати щось краще, поки не пізно, перебирала вона в думках різні варіанти. Знала, що наступний хід має бути у рази обережніший, адже другого шансу вже не буде
**********************
Минуло кілька тижнів, і Марійка, світилася від щастя, зібрала всіх за столом та, схвильовано ковтаючи сльози, оголосила чекає на дитину. Її очі сяяли, голос тремтів від радості. Батьки не могли натішитись, розпитували, щось планували наперед, купували нові речі.
Оксана сиділа з холодною чашкою чаю, вдивляючись у паростки щастя на обличчях сімї. На обличчі змушена усмішка, кивала в потрібних місцях, але всередині боліло. Кожен захоплений погляд, кожне слово сестри були гострими, як сотні голочок.
Уявляла собі, як все буде далі. Сімейні вечері, де Богдан постійний гість, веселі застілля, він гордо тримає Марійку за руку, радіє майбутньому батьківству. Оксана малювала ці картини раз за разом і кожного разу їй ставало нестерпно. Вона знала, що не витримає бачити його поруч із сестрою.
І тут у голові визрів новий план. Радикальний і страшний. Що може зруйнувати їхнє щастя, якщо не втрачена дитина? Це було жорстоко, навіть підло, але у стані розпачу їй інше не спадало на думку.
Кілька швидких повідомлень знайомим у медичній сфері. Мовляв, треба препарат не кримінал, просто спровокує ускладнення…
Оксана раптом ледве чутно розсміялась, уже уявляючи хід подій. Марійка сприйняла це за веселу реакцію, посміхнулась у відповідь не підозрюючи нічого поганого.
Ваше щастя не триватиме довго, холодно подумала Оксана, вдивляючись у радісні обличчя майбутніх батьків. А в серці крижана рішучість…
*********************
Сік будеш? буденно, майже жартома, запитала Оксана. Усміхнулась тією самою посмішкою, яку десятки разів тренувала, теплою й буденною. Твій улюблений купила.
Моя золота, дякую, відгукнулася Марійка і притулилась до Оксани, лагідно стиснувши її руку. Найкраща сестра!
Оксана завмерла всередині щось заболіло, але вона тут же зібралась.
Зараз принесу, відповіла спокійно, щоб голос не тремтів.
У кухні дістала з холодильника пакет з соком, повільно наливала в склянку. Рука сама собою потягнулась у кишеню там була маленька таблетка. Взяла її, але раптом зупинилася.
Що ти твориш, Оксано? Дивилась на склянку, тоді на таблетку у руці. В уяві мигнули картини: щаслива Марійка, радості батьків, Богдан, обіймає свою дружину
Невже вона справді здатна на таку ницість? На цей злочин? Все усередині стягнулося від жаху перед тим, що мало статися. Це ж не просто підлість, це межа
Ні! Це не її шлях. Це затемнення, яке нависло з-за роками накопиченої образи Але зараз досить! Рука розжалась, таблетка впала на стіл.
Оксана глибоко вдихнула, намагаючись приборкати дрібні тремтіння в пальцях.
Оксанко, ти ж вроді не своя. Все гаразд? почула поруч голос Марійки теплий, занепокоєний. Вона вже стояла в дверях, дивилась на сестру з щирою турботою.
Оксана глянула просто в очі. Отут вона побачила те, чого давно вже намагалася не помічати: справжню турботу й любов сестри, її радість від простого того, що вони поруч, що можуть просто посидіти і потриндіти про дрібниці. Це було так буденно, але до болю цінно
Та трохи паморочиться, мабуть втомилась, Оксана намагалась усміхнутись якнайприродніше. Я вже налила сік, зараз собі чай зроблю, та й потеревенимо.
Ввімкнула воду, почала заварювати чай, хоча руки ще трохи тремтіли. Але з кожним рухом ставало легше. Аромат свіжої мяти заспокоював, немов повертав додому, «у безпеку».
Вона подивилась на сестру, а та задоволено сьорбала сік і з ентузіазмом ділилась планами на майбутнє. Марійка була спокійна, задоволена, описувала, як вони з Богданом облаштовуватимуть дитячу.
«Як я могла?» думала Оксана. «Як могла дозволити собі навіть таке уявити? Це ж моя кров, моя маленька половинка!»
І несподівано зрозуміла: все те накопичувалося довгими роками заздрість, образа, відчуття несправедливості. Її чорний клубок виріс настільки, що мало не зруйнував усе навколо.
Оксана знову вдихнула глибше. Треба визнати: вона зайшла надто далеко. В її житті, в думках настав момент «зупиниться». Сама впоратись із цим не зможе. Потрібно звернутись: до психолога, до когось, хто вміє вислухати й підтримати. Не соромно, не страшно страшно лише залишитись із цим наодинці.
Думками десь літаєш? Ти сьогодні така задумлива, Марійка з легкою усмішкою схилила голову.
Та просто багато роботи, винувато зітхнула Оксана. Треба, напевно, порадитись із кимось, як усе організувати…
Напівправда, але Марійку такий відповідь задовільнив. Вона продовжувала розповідати про майбутнє, а Оксана слухала, киваючи й час від часу вставляючи свої репліки. В серці зявилась нова сила не полегшення, а саме рішучість.
Вона більше не дозволить темним почуттям керувати собою! Бо на кону все: родина, стосунки з сестрою, власний спокій і щастя. І перший крок: чесно сказати собі й іншим мені потрібна допомога.
************************
Марійка народила чарівну дівчинку Даринку. Вона зявилася на світ спокійною червневою ніччю, а вже вранці горді дідусь із бабусею захоплено махали зі сторони вікна пологового будинку. Крихітна, з пухкими щічками й довгими віями, вона мирно спала в пелюшках, а кожен, хто бачив, мимоволі усміхався.
Перші дні вдома були сповнені радості й клопотів. Марійка з Богданом навчилися міняти підгузки, мінялися нічними чергуваннями, підтримували одне одного. Батьки привозили торби іграшок, бабуся вязала крихітні шкарпеточки, а дідусь гордо всім сусідам розповідав, що став справжнім дідусем.
Алі особливо трепетно малу обожнювала тітка Оксана. Після внутрішніх змін вона все більше часу проводила з племінницею то допомогти сестрі, то просто потримати малечу, коли Марійка хоче відпочити. Вона заглядала у крихітні долоньки, підспівувала в колиску щось своє, купувала милі бодіки з вишивкою, ласувала кожною миттю, коли мала бігала по кімнаті.
Оксана з часом стала для Даринки справжньою подругою разом вони влаштовували уявні чаювання, дивилися книжечки, вчилися вимовляти перші слова. Коли Даринка почала ходити, Оксана терпляче підтримувала, тішилася кожному самостійному кроку, підбадьорювала оплесками.
Марійка все це бачила і щиро дякувала. Одного разу, після вечірнього чаювання, тихо обійняла сестру.
Дякую тобі. Я бачу, як ти її любиш. Для Даринки це найцінніше мати таку тітку.
Оксана лише посміхнулась і легенько засоромилася. Відкрила для себе: турбота й любов дарують те, чого бракувало все життя відчуття потрібності, тепла, безумовної підтримки.
Дивлячись тепер на щасливу родину, Оксана розуміла: іноді доля готує нам сюрпризи. І справжнє щастя ховається у миттєвостях піклування, у спільному сміху й щирій любові до інших людей.
