Коли ми одружилися з Іваном вирішили не поспішати з дітьми. Хотілося чогось досягти у житті перед тим, як ставати батьками. Влаштувавшись на роботу потроху почали відкладати на власне житло. Рідня підганяла нас із народженням дитини, але у нас була своя думка щодо цього. Довгих вісім років пішло на те, щоб нарешті купити свій куточок. Потім захотілося новий автомобіль, бо на старому авто далеко не доїдеш. При цьому ми любили подорожувати.
Час минав. Святкуючи десяту річницю весілля мені стало зле. Паморочилося у голові, нудота, якась важкість у тілі. Одразу звернулася до лікаря. Мені повідомили несподівану новину – я вагітна. Здавалося б, ми повинні були радіти, що станемо батьками, але відчуття були зовсім іншими. Обоє злякалися, адже ще не планували цього. Мабуть, усі ці хвилювання надто сильно вплинули на мене, бо на другому місяці вагітності я втратила дитину.
Саме після цієї трагедії й зрозуміла, що так довго відмовлялася від великого щастя. Ми спробували ще раз, усвідомлено та дійсно бажаючи цього. Нічого не виходило. Аналізи, обстеження, лікарі, цілителі, церква, молитва – нічого не допомогло. Я не вагітніла. Три роки ми витратили на спроби й вирішили всиновити дитину.
Чоловік підтримав мене й ми почали оформляти документи. У дитячому будинку нас зустрічали десятки сумних дитячих оченят. Хтось плакав, хтось кидався в обійми, але був один хлопчик, який навіть не дивився у нашу сторону. Я відчула якийсь зв’язок із цією дитиною й вирішила забрати саме цього хлопчика. Правда, він відмовився їхати до нас без сестрички. До двох дітей ми не були готові, але скільки можна було жити за планом. Через декілька днів наш будинок наповнився радісним дитячим сміхом. Усі були щасливими.
Я захоплено спостерігала, як Іван вчив наших діток їздити на велосипеді навіть не підозрюючи, що у ту саму мить під моїм серцем зароджувалося нове життя.
