Привіт! Я знав, що ми обов’язково зустрінемось…
Рік тому Максим їхав з роботи й раптом побачив її. Поки шукав поворот, поки розвертався — вона вже зникла. З тих пір, коли насували сум і спогади, він приїжджав сюди, сидів у машині й чекав, що знову побачить її. Уявляв, як вийде й скаже: «Привіт! Яка несподівана зустріч!..»
Вчилися вони в одному класі. Звичайна дівчина, нічого особливого, хіба що відмінниця. Він не звертав на неї уваги. Тоді йому взагалі ніхто з дівчат не подобався. Стільки років разом навчалися, росли, дорослішали, що всі однокласниці стали майже рідними. Як можна закохатися, скажімо, у сестру? Ніяк. Є і є. З хлопцями товаришував, але це зовсім інше.
Попереду маячили ЗНО. Якщо раніше Максим спокійно ставився до оцінок, тепер почав хвилюватися. Мати мріяла, щоб він після школи вступив на юридичний, вивчився і став адвокатом, як його батько, який раптово помер два роки тому від інфаркту.
Але Максим не хотів бути адвокатом. Мріяв програмувати, освоювати сучасні технології та штучний інтелект. Для університету й роботи потрібна була математика.
Навчання вже набридло. Але університет — це не школа. Тут ти розумієш, навіщо вчишся, а не просто отримуєш знання «на всяк випадок».
Степан Іванович, вчитель математики, на початку уроку нагадав, що сьогодні буде контрольна.
— Яку оцінку отримаєте за контрольну, таку й поставлю за півріччя. Попереду іспити, звикайте. І неважливо, які були оцінки раніше.
Ті, хто вчився добре, напружилися, а ті, хто не дуже знав математику, зраділи — з’явився хоч і слабкий, але шанс виправити ситуацію.
Приклади Максим розв’язав швидко, а ось із задачею застряг. Час підганяв, а в нього нічого не виходило. Почав нервувати й думати, у кого б списати. Попереду сидів товстун Шевченко. Навряд чи допоможе, але Максим все ж постукав його ручкою по спині. Той навіть не озирнувся.
Позаду сиділа відмінниця Олеся Ковальчук. Від неї допомоги чекати не доводилося — ніколи не підказувала.
Поруч сидів друг Івась. Теж не геній математики. Максим спробував підсунути йому свій листок, але той відмахнувся: «Не заважай, сам не встигаю».
На сусідньому ряду сиділа Мар’яна й розв’язувала той самий варіант. Тільки у неї він питати не буде. Вона в нього закохана — потім не відчепиться.
Степан Іванович пройшов повз, заклавши руки за спину. Високий і худий, у суворому сірому костюмі, він трохи схилявся над партами, нагадуючи Максиму лелеку. Зупинився біля Шевченка, подивився в його листок, похитав головою й піш далі.
До кінця уроку залишалося зовсім мало. Раптом по спині легенько постукали.
Максим обернувся й зустрівся поглядом з Олесею. «Давай», — сказала вона без голосу. Він все зрозумів, віддав їй свій листок із нерозв’язаною задачею. Вчитель уже йшов по сусідньому ряду, наближаючись до них. Максим змер від напруги. Що там Ковальчук мудрує?
— Бондаренко, уважніше, — постукав довгим пальцем по зошиту сусіда Степан Іванович.
У цю мить на плече Максима впав легенький листок. Він схопив його, вдивляючись у розв’язок, і швидко переписав його. Тінь вчителя впала на парту. Серце провалилося. Він бачив? Але рятівний дзвінок вже долинув.
— Здаємо роботи, — командував Степан Іванович.
Максим поклав свій листок у стопку і вийшов у коридор.
— Дякую велике, ти мене врятувала, — сказав він Олесі, коли та вийшла.
— Та ну. У нас однакові варіанти, не складно було.
Очікувати допомоги від мовчазної відмінниці він не міг навіть уві сні. Але тут вона сама запропонувала. Повз пройшла Мар’яна, кинувши на нього вбивчий погляд. Та й добре.
Після уроків Максим чекав Олесю біля школи.
— Лесю, а як ти здогадалася, що я не розв’язав задачу? — йшов поруч із нею.
— Ти хвилювався і крутився, ось я й зрозуміла.
— А я боявся, що трійку отримаю.
— На юридичний вступатимеш? — запитала Олеся.
— Звідки знаєш? Ні. Мати, звісно, хоче. Але я на програміста. Це майбутнє.
— Наші мами разом працюють. Не знав?
— Ні, моя не казала…
Вони йшли, обмінюючись звичайними фразами.
— Мар’яна за нами йде, — раптом сказала Олеся. — Впивається в тебе очима. Видно, ревнує. Вона в тебе закохана.
— Знаю. Достала вже. Ну а ти куди вступатимеш? — спитав Максим.
— До медичного.
— Ого. Людей лікуватимеш?
— Дітей. Хочу бути педіатром, — просто відповіла Олеся.
Він аж остовпів. Ніколи не подумав би, що сувора й мовчазна Олеся хоче працювати з дітьми.
— Слухай, поясни мені задачу. Раптом така трапиться на ЗНО, — знайшовся Максим.
— Зараз. — Вона поставила рюкзак на лавку біля під’їзда, дістала зошиІ коли дитяча долоня торкнулася його руки, Максим нарешті усвідомив – щастя можна було знайти навіть після стількох років розлуки.
