Погляд зелених очей із минулого
Ярослав прокинувся на світанку й подумав:
Так, давно я так добре не спав… А де? У полі, у стозі сіна, без жодних зручностей і теплого ковдри. Хоча навіщо вона літо, тепло, а сено пахне свіжістю й гріє.
Підвівся, розгріб сіно. Голова була ясна ні журби через розлучення з дружиною, ні смутку. Невже він так і не зміг по-справжньому її полюбити? Задумався.
Виходить, усі ці десять років разом були лише подобою сімейного життя? Хоч жили ладно, але дитину так і не народили. У Оксани була донька, правда, як вона казала, сама не знала, хто її батько. Народила для себе.
Ярослав завжди відчував щось натягнуте в їхніх стосунках, часто сварилися. Після кожного конфлікту в його памяті виринали зелені очі й лагідна усмішка медсестри Соломії, що схилялася над ним у шпиталі, робила уколы, ставила капельниці. Тоді він був поранений отримав поранення на війні, що точилася на Сході.
Сидячи в стозі, Ярослав усміхнувся, згадавши Соломію: її спокійний голос, очі, немов два смарагда, густе каштанове волосся. Таких очей він більше ніколи не бачив. Вірив, що саме вона допомогла йому пережити всі болі й труднощі.
Того дня, коли його виписали, він, зірвавши букет польових квітів, пішов до неї, щоб запропонувати поїхати разом. Розумів це не просто, але сподівався.
Соломії нема, її перевели в інший медсанбат, відповіла медсестра, до якої він звернувся, не знайшовши її.
А куди саме?
Не знаю. Та й вам ніхто не скаже. Ви ж розумієте, де ми…
Ярослав засмутився, але вирішив шукати. Як знайти жінку, яку він знав лише за імям та кольором очей? Та довелося їхати додому його комісували через поранення. Усе було, як раніше: батько пив, мати працювала й лаяла чоловіка.
Але одного разу до нього завітав побратим Тарас, з яким вони пройшли чимало.
Здоров, Яре! обіймаючи, гукнув Тарас. Ну як, одужав після поранення?
Та нічого, знизав плечима Ярослав.
Поїдем до нас у село. У тебе тут хатина стара, роботи нема, запропонував Тарас. Чи тебе щось тримає? А може, хтось? підморгнув із усмішкою.
Ні, поки нікого. Не можу забути Соломію.
Ох, брате, міцно вона тебе взяла. Але треба шукати, писати, не здаватися.
Ярослав поїхав із другом у село. Час минав. Він купив стару хатинку, трохи її переробив і оселився там.
А Тарас закохався й перебрався з дружиною Ганною у райцентр.
Яре, вибач, що я тебе сюди перетягнув, а сам утік, казав Тарас. Хто ж знав, що зустріну Ганну? Але ми з тобою ще побачимось.
Та годі, брате, усміхнувся Ярослав. У мене теж сімейне життя налагоджується. Оксані вже зробив пропозицію.
Озирнувшись на широкі лани й далекі ліси, Ярослав вийшов із спогадів наче почув недобрий голос дружини, що вчора вилила на нього все:
Більше такої, як я, не знайдеш… Хто стільки часу терпітиме тебе? Це я могла, а інша не зможе! Твої «заморочки» нікому не потрібні. До того ж, у мене є чоловік, який мене любить, і я до нього ходжу.
«Заморочками» вона називала його мовчання, коли він замислювався, а в голову лізли спогади. Оксана не витримувала цього, сварилася, намагаючись вивести його із стану. Ярослав не розумів, чому її так бентежать його думки, якими він ні з ким не ділився.
А вчора Оксана нарешті сказала те, про що він і так здогадувався. Він мовчки вислухав, зібрав речі в сумку й вийшов із хати під її прокльоти. Пішов із села геть, подалі від неї.
Дивно… Думав, не витримаю розлучення, буду кричати, звинувачувати. Але нічого такого не сталося. Навіть полегшало наче камінь із плечей звалився.
Вирішив іти до друга в місто. Вийшов за село, смеркалося. Звернув у поле, де стояли стоги свіжого сіна, і вирішив переночувати там, а вранці їхати до Тараса.
От і все… навіть трохи радісно зітхнув Ярослав. Тепер не треба вдавати, що все гаразд. Хоч він давно помічав, що Оксана крутиться з місцевим начальником, що приїжджав у село будувати ферми.
Вперше за останні півроку він відчув спокій, наче гора з плечей звалилася. Зарившись у сіно, подумав:
Завтра буде завтра, а сьогодні треба відпочити. Завтра побачу Тараса він завжди підтримає.
Підклавши під голову сумку, ліг, але спати не хотілося. На небі вже займалися зірки, і знову навалилися спогади. Рука, яку врятували в шпиталі, іногда боліла. Але він завжди намагався відволіктися.
Згадалося, як він зустрів Оксану. Ця жвава, енергійна жінка, на три роки старша, дала йому надію, що життя триває. Він не розпитував про ї
