Згадала, що кохаю.
Невже наші відносини з чоловіком ожили… після ремонту. Я вже думала, що ми розучилися відчувати. Все ж шістнадцять років шлюбу. Це, знаєте, як стара светрка: зручно, звично, тільки зовсім не гріє.
Ми з Олегом давно жили в однаковому ритмі: робота, вечеря, рідкі розмови перед сном. Не сварилися, не з’ясовували стосунків — просто існували. Рівно, тихо, майже як родичі. Без спалахів, без божевільних пристрастей. Часом мені здавалося, що ми — два дерева, що ростуть поруч: коріння переплелося, а крони давно простяглися в різні боки.
Допоки не почався ремонт.
Заклопоталися ми не просто так. Андрійко вперше поїхав у табір до моря. На дві зміни! «Мамо, я вже дорослий!» — гордо заявив наш 12-річний син, закидаючи у валізу кросівки з підсвіткою. Ми з Олегом стояли на пероні й махали від’їжджаючому потягу, а коли повернулися у порожню квартиру, зрозуміли: тепер тут лише ми й ці стіни, що пам’ятають нас зовсім іншими.
Щоб не затягувати, ми переїхали в орендовану однушку, а в нашій квартирі оселилися чужі люди — голосні, пропахлі фарбою та потом. Серед них був Борис.
Високий, з грубими руками та холодним поглядом. Він нагадав мені молодого Олега — тембром голосу, звичкою примружити очі, коли думає. Та якщо мій чоловік говорив зі мною м’яко, навіть у гніві не підвищував голосу, то Борис орав на свою дружину по телефону так, що соромно було слухати.
Я вперше почула, як чоловік може так розмовляти з жінкою, яка народила йому двох дітей. Крізь зуби, з роздратуванням, ніби вона йому щось винна. А потім виявилося, що в нього ще й коханка.
Одного разу я зайшла за забутими кресленнями й застала його у вітальні з молоденькою дівчиною. Вона пищала від сміху, коли він розповідав похабний жарт. А потім він схопив її за талію й притиснув до ще не пофарбованої стіни.
І тоді я раптом злякалася.
Не за неї — за себе.
Раптом у Олега десь є така сама дурнуля, що тішиться його увагою, як подачкою? Раптом і він давно живе на два життя, а я — остання, хто про це дізнається?
Того вечора я уважно розглядала чоловіка за вечерею. Шукала в його очах те саме — байдужість, втому, бажання втекти. А він раптом запитав:
— Ти як, не дуже втомилася від усього цього хаосу?
Тим часом робітники здерли старі шпалери в нашій хрущовці, і під шаром паперу оголилися сліди наших перших років. Ось рожева розмита пляма. Це ми з Олегом, п’яні від шампанського, святкували новосілля. Він тоді підняв мене на руки, я скрикнула, пляшка вислизнула — і половина напою опинилася на стіні.
Ось вибоїни від цвяхів — сліди тієї самої полиці, яку Олег майстрував усі вихідні, поки я гостювала у батьків. «Не заходь!» — кричав він із-за дверей, а я сміялася й тупотіла від нетерпіння. Полиця вийшла кривою, але простояла десять років.
…Через три дні ми поїхали вибирати шпалери.
Олег, який завжди доручав мені всі рішення, раптом ожив. Прискіпливо порівнював відтінки, питав: «Тобі які більше подобаються?» Він не поспішав, не економив — він вибирав. Для нас. Для нашого дому. Провіряв текстури, проводив пальцями по зразках, питав:
— Як гадаєш, цей перламутровий відтінок гратиме при світлі лампи?
Коли ми підійшли до рулонів для спальні, він раптом простягнув руку до ніжно-блакитних шпалер із ледве помітним сріблястим візерунком.
— Як у тому готелі в Ялті, — пробурмотів він.
Я ахнула: ще до весілля, у нашій першій спільній подорожі, ми цілу ніч просиділи на балконі, слухаючи море. Стіни там були такого самого кольору.
Потім був меблевий салон, де він наполіг на кріслі з високим вигнутим заголов’ям — «щоб ти могла читати при гарному світлі».
— Звідки ти знаєш, що мені це потрібно? — запитала я.
— Я ж живу з тобою шістнадцять років, — він усміхнувся. — Мав би щось запам’ятати.
У його голосі не було роздратування, лише тепла, тиха ніжність. Та сама, з наших перших років. І тоді я зрозуміла: він все ще любить мене. Просто це почуття десь загубилося серед побуту, серед звички, серед днів, схожих один на одного.
Але воно нікуди не поділося.
— Давай у спальні самі поклеїмо, — несподівано запропонував Олег, коли ремонт уже добігав кінця.
Я завмерла.
— Ти ж ненавидиш клеїти шпалери…
— Ненавидів, — він скривився. — Але для нашої першої квартири терпів, пам’ятаєш?
Так, під шаром побуту, під тягарем років, під звичкою — все ще живе той самий хлопець, що носив мені каву в термосі через півміста. Просто ми забули, де сховали один одного.
…І ось ми стоїмо посеред спальні, і Олег знову, як багато років тому, плутає верх і низ шпалер:
— Трясця, — бурчить він, — ну чому вони завжди виглядають однаково з обох боків?
Я сміюсяЯ подаю йому новий аркуш, і в цю мить відчуваю, як наше життя — так само, як ці шпалери — знову починає триматися разом, клейово, міцно, назавжди.
