Згадала, що люблю
Отакої, мої стосунки з чоловіком налагодилися… після ремонту. Я думала, ми вже розучилися відчувати. Адже шістнадцять років разом. Це як стара светрка: зручно, звично, тільки вже не гріє.
Ми з Андрієм давно жили у передбачуваному ритмі: робота, вечеря, рідкі розмови перед сном. Ми не сварилися, не з’ясовували стосунків – просто існували. Рівно, тихо, майже як родичі. Без спалахів, без божевільних пристрастей. Часом мені здавалося, що ми – два дерева, що ростуть поруч: коріння переплелося, а крони давно тягнуться у різні боки.
Допоки не почався ремонт.
Заклопоталися ми не просто так. Іванко вперше поїхав у табір біля моря. Аж на дві зміни! «Мамо, я вже великий!» – гордо заявив наш 12-річний син, запихаючи у валізу кросівки з підсвіткою. Ми стояли з Андрієм на пероні та махали потягу, що відходив, а коли повернулися у порожню квартиру, зрозуміли: тепер тут лише ми й ці стіни, що пам’ятають нас зовсім іншими.
Щоб не заважати, ми зняли однокімнатну квартирку, а в нашій оселилися чужі люди – галасливі, пропахлі фарбою та потом. Серед них був Тарас.
Високий, з грубими руками та холодним поглядом. Він нагадав мені молодого Андрія – тембром голосу, звичкою мружити очі, коли думає. Але якщо чоловік говорив зі мною м’яко, навіть у гніві не підвищував голосу, то Тарас репетував на дружину по телефону так, що аж соромно було слухати.
Я вперше почула, як чоловік може так говорити з жінкою, яка народила йому двоє дітей. Крізь зуби, з роздратуванням, ніби вона йому щось винен. А потім виявилося, що в нього ще й коханка.
Одного разу я зайшла за забутими кресленнями та застала його у вітальні з дівчиною. Вона пищала від сміху, коли він розповідав непристойний жарт. А потім він схопив її за талію та притис до ще не пофарбованої стіни.
І тоді я раптом злякалася.
Не за неї – за себе.
Раптом у Андрія десь є така сама дурнуля, що трощиться від його уваги? Раптом він теж давно живе на два життя, а я – остання, хто про це дізнається?
Того вечора я уважно розглядала чоловіка за вечерею. Шукала в його очах те саме – байдужість, втому, бажання втекти. А він раптом запитав:
– Ну як, не надто втомилася від усього цього безладу?
Тим часом робітники зодрали старі шпалери в нашій хрущовці, і під шаром паперу виступили сліди наших перших років. Ось рожева пляма. Це ми з Андрієм, п’яні від шампанського, святкували новосілля. Він тоді підняв мене на руки, я скрикнула, пляшка вислизнула – і половина напою опинилася на стіні.
А ось вибоїни від цвяхів – сліди тієї самої полиці, яку Андрій робив усі вихідні, поки я гостювала у батьків. «Не заходь!» – кричав він із-за дверей, а я сміялася та тупотіла від нетерпіння. Полиця вийшла крива, але простояла десять років.
…Через три дні ми поїхали вибирати шпалери.
Андрій, який завжди доручав мені всі рішення, раптом ожив. Прискіпливо порівнював відтінки, питав: «Тобі які більше подобаються?» Він не поспішав, не економив – він обирав. Для нас. Для нашого дому. Торкався зразків, гладив їх пальцями, запитував:
– Як гадаєш, цей перламутровий відтінок буде грати при світлі лампи?
Коли ми підійшли до рулонів для спальні, він раптом простягнув руку до блакитних шпалер з ледь помітним сріблястим візерунком.
– Як у тій готелі в Коктебелі, – пробурмотів він.
Я ахнула: ще до весілля, у нашу першу спільну подорож, ми всю ніч просиділи на балконі, слухаючи море. Стіни там були саме такого кольору.
Потім був меблевий салон, де він наполіг на кріслі з високою спинкою – «щоб тобі було зручно читати».
– Звідки ти знаєш, що мені це потрібно? – запитала я.
– Я ж живу з тобою шістнадцять років, – він усміхнувся. – Мушу щось запам’ятати.
У його голосі не було роздратування, лише тепла, тиха ніжність. Та сама, що була колись. І тоді я зрозуміла: він досі любить мене. Просто це почуття загубилося десь серед побуту, серед звички, серед днів, схожих один на одного.
Але воно нікуди не поділося.
– Давай у спальні самі поклеїмо, – несподівано запропонував Андрій, коли ремонт уже дійшов кінця.
Я завмерла.
– Та ти ж ненавидиш клеїти шпалери…
– Ненавидів, – він посміхнувся. – Але для нашої першої квартири терпів, пам’ятаєш?
Так, під шаром побуту, під важІ ось ми стоїмо серед нових шпалерів, він гладить мою руку, і я знаю – ремонт скінчиться, а любов ніколи не пройде.
