На околиці невеличкого містечка на Полтавщині була стара вулиця, закинута часом. Асфальт – у вибоїнах, автобуси – раз на день, сусідів – на пальцях перелічиш. Але останні роки все змінилося: сюди потяглися містяни, втомлені від кам’яних джунглів. Один за одним розкуповувалися хати – хто лагодив, хто зносив до фундаменту, щоб звести просторий котедж.
Олексій і Оксана також вирішили переїхати. Старуватеньку хатинку в глибині вулиці купили за копійки, а квартиру в місті залишили доньці. Будинок відремонтували, двір виклали плиткою, навіть палісадник розбили – як мріяли. Зять привіз із садового розплідника маленьку ялинку. Її посадили біля тину – так, щоб було з вулиці видно.
Спершу деревце нудилося, наче не хотіло приживатися. Та Оксана з Олексієм не здавалися – підгодовували, поливали, розмовляли з нею, як із живою. І одного дня ялинка пішла вгору. Не швидко, але впевнено. Першу ж зиму прикрасили іграшками, діти й онуки зробили світлини – і з того часу на кожні Різдво біля ялинки були й вогники, і радість, і родинні фото.
За два роки вона стала справді гарною. Зелена, струнка, з м’якими голочками. Влітку навколо зацвіла трава, і подружжя вже мріяло про лавку, щоб сидіти ввечері в тіні. Але одного ранку Оксана вийшла у двір – і завмерла. Ялинки не було. Лише пеньок. А трохи далі, біля смітника – викинуте тіло колись улюбленого деревця.
Шок. Істеріка. Розпач. Хто міг таке зробити – влітку, не взимку, не на свята?
Олексій, стиснувши кулаки, пішов до сусідки через дорогу – Марії Семенівни. Та давно косилася зі злістю. Хата в неї батьківська, стара, але доглянута. Сама вона вдова, син навідувався рідко. А нові сусіди – були їй як терен в оці.
– Навіщо ж, Маріє Семенівно, так по-звірячому? – запитав він без злості, але з болем.
– Гарно влаштувалися! – різко відповіла вона. – Дві машини! Двір як струнка! Оця ваша ялинка мені як ніж у серці була. Онуки кричать, бігають, спокою немає.
– Та це ж свято було… Іграшки… Родина… – розгублено спробував пояснити він.
– А я що, влітку вікна маю закривати, коли ваші під вікнами ширяються?
Він мовчки повернувся. Дома розповів все дружині. Оксана довго мовчала, потім витерла сльози й промовила:
– Від заздрощів. Інакше не поясниш.
– Заздрість – отрута. Ми ж такі самі, пенсіонери. Тільки любимо жити гарно. Для себе й для онуків.
За тиждень зять знову приїхав і привіз дві ялиночки – невисокі, але пухнасті, з корінням. Подружжя посадило одну біля хвіртки, а другу Олексій узяв і пішов… знову до Марії Семенівни. Хотів помиритися, щоби її серце хоч трохи пом’якшало.
– Не потрібна мені ваша подачка! – прошипіла вона. – Сійте собі, у мене все своє.
Олексій уже обертався, коли з-за тину виглянула сусідка постарша – тітка Ганя, років вісімдесят, через хату жила.
– Ялинку даруєш? Візьму, сину. Нехай росте.
– Навіщо вам, Ганно Іванівно? Ви ж самі…
– То нехай росте. Може, після мене хатка добрій людині дістанеться, а в неї біля воріт ялинка буде – господиню згадають.
У Олексія перехопило в горлі. Вони з Оксаною посадили ялинку для тітки Гані самі, розказали, як доглядати, обіцяли допомагати. А потім вдома Оксана спекла пиріжків – хотіла ще раз спробувати знайти спільну мову з Марією Семенівною, принести частування.
Але Олексій спинив:
– Не треба. Скаже, що отруєні. Краще я повідомлю, що камеру поставили. Тепер кожен сантиметр ділянки під наглядом.
І справді – відеоспостереження вже працювало. Олексій підійшов до сусідки і, без погроз, але твердо, сказав:
– Камери тепер стоять. Ще хоч щось – до поліції. Це вже вандалізм, стаття є.
Вона нічого не відповіла. Тільки очі бігали.
Відтоді ні сміття біля тину, ні злих поглядів поВідтоді на вулиці знову запанували мир та спокій, а маленька ялинка біля тітки Гані почала рости, наче символ того, що добро все одно перемагає.
