3 вересня 1963 року Новоміське в глибокій частині Правобережжя Київщини було місцем, де майже нікого не було гідно звати містом. Залишки колгоспних будиночків стояли як зачинені в лісі пікникери, підставляючи неозброєному овічку свої право майструвати з жовтих стін. Колишній шахтозбір був одною з останніх точок, до якої не дотягалися зміни. Усі тут працювали в шахті “Комунар” з вищим офицерам та старшим майстром до новоприйнятих гірників. Гроші копілися в павуках сільських хатах, а надбавки за шахтну небезпеку витрачалися на консерви, що десь наразі.
Але в одному з цих дешевих кімнатних будинків, на першому поверсі, мешкало родина Шевеченків. На перший погляд звичайна українська родина, котра своїми тільки відомими бідами не була більш дивною, ніж інші. Аж поки не відкривалася дверцята їхньої квартири, то як неначе ввійшов до підвалу, де кожен грош злилась з тугою на фірмову шахтну шапку і оцинковану касу. Голова родини Богдан Петрович Шевченко статі такого, коли і душу в нього мало було, щоб вилізти з шахти. Але він із загінчиком в щоках та постійно стиснутими губами під наглядом шефа розумів, що кожен гульден, котрий він бється, може залатати чорну дірку в небі над Новоміським.
Чи був він справжньою точкою периферії, чи тільки уявною ніхто не знав. Щоб тільки хліб з корок не забрали, добре знав, як рахувати кількість зерен гречки, які годували сім’ю. Мені ж, як дочці, Наталі, було настільки страшно його глянути, що навіть думати про нього не сміла. І як він такий, коли не переді мною, а коли вартої не підводить харчі.
Коли сусід Іван Іванович сказав у кавярні, що “Богдане, вибирай себе, дуже вже велити”, хазяїн Шевченков наступні тижні не бачив навіть його тіні на вулиці. Він не тільки до сусідів старався опинатися, але й до дітей, особливо з мене. Якщо я додами в рот хоча б зернятко, він відразу стискає губи, та й знову всі цілістє.
Мама Ніна Іванівна така добра, що навіть з небезпечних людей не боялася. Коли-небудь у неї були золотисті кілька Вінника, вона рисувала вогнище і навіть пісні співала. А зараз немов нічого й не було, увесь день вона готує пельмени на виході з магазину. Я мала подивитися на неї то ж бачиш, та жінка, яка могла знати все про весну у сім’ї, скидається просто на тієї, котра ще й не дала нам нічого такого, навіть справжнього сміху.
Особливо жахав мене був батьківський погляд. Що б не було він завжди мав щось сказати. Проте із дорослим віком стало ясно: усе це результат жадібності, яка гіркіше більше, ніж вареник без сирка. Як-то сусід Микола сказав у кавярні, що “краще живи, доки ще дихаєш”, Бого Петрович не дав йому навіть зійти в шахту.
Усі гроші, які він міг витратити на собі, він витрачав на мене. “Одягайся тепліше, ти ж дівчинка”, казав він, поки я шукала, що взяти, щоб не померзти. А мені вже було пятнадцять. Ні рюкзак, ні взуття все куплялося, щоб не розмінятися на ніч.
І тільки Олена, сусідка, яка мала той дивний носик, що вона навіть з вогнебіжцями могла встати, приносила мені паперову книжку. “Тут ще хтось зацікавлений в любові”, шептала вона і відтинала від мене світ.
Але все зміниться, якби не то, що Бого Петрович мав одні думки. Усі його думки були про те, як усе сховати. Так, що навіть в мешку, котрий тримався за три запори, були незабудки. Казав, що “на щастя не купиш”, але купів радше хліб, ніж інші штани для мене.
І ось я йду на вечірню з Оленою. Вона навіть не знатиме, що я його не спробую. Адже, якщо не сміятися, то навіть вона зможе мене вважати сміливою. Але час кинути все це. Може, нарешті прийде моя черга, щоб вилізти з цього круга?
