За часів СРСР я одружився з дівчиною, у якої було троє дітей, і ніхто їм не допомагав, були зовсім самі.
— Андрію, ти що, справді хочеш одружитися з продавчинею, у якої троє дітей? Зовсім розум втратив? — з усмішкою ляснув мене по плечу Вітько, мій сусід по кімнаті в гуртожитку.
— А що тут такого? — навіть не відірвавшись від будильника, який лагодив викруткою, кинув на нього погляд краєм ока.
Тоді, у вісімдесятих, наше провінційне містечко жило повільно, без метушні. А для мене, тридцятирічного самотнього чоловіка, все зводилося до дороги між заводом і ліжком у гуртожитку. Після інституту так і застряг — робота, трохи шахи, телевізор і рідкі зустрічі з друзями.
Іногда дивишся у вікно, бачиш дітей у дворі, і нахлине — згадуєш, як мріяв про родину. Але швидко проженеш думки — яка вже родина в чотирьох стінах общаги?
Все змінилося одного дощового жовтневого вечора. Зайшов у магазин по хліб. Скільки разів уже ходив — все одне й те саме. Але цього разу за прилавком стояла вона — Оксана. Раніше якось не помічав, а тепер погляд затримався. Втомлені, але теплі очі, у глибині яких ховалася яскрава іскорка.
— Батон чи житній? — спитала вона, ледь помітно посміхаючись.
— Батон… — пробубнів я, ніби збентежений школник.
— Тільки з пекарні, свіжий, — спритненько завернула і подала мені.
Коли наші пальці торкнулися, щось ніби клацнуло. Я шарив по кишенях, шукаючи дріб’язок, і водночас нишком розглядав її. Проста, у халаті, років із тридцять з копійками. Втомлена, але з якимось світлом всередині.
Через кілька днів я побачив її на зупинці. Оксана тягнула сумки, а поруч крутилися троє діток. Старший — хлопець років чотирнадцять — серйозно стискав важкий пакет, дівчинка тримала за руку малого.
— Давайте допоможу, — запропонував я, беручи сумку.
— Не треба, дякую… — почала вона, але я вже завантажував речі в автобус.
— Мам, а хто це? — без церемоній поцікавився малий.
— Тихше, Сашко, — звела його сестра.
У дорозі виявилося, що живуть вони недалеко від мого заводу, у старій п’ятиповерхівці. Старшого звати Іван, доньку — Настя, а молодшого — Сашко. Чоловік Оксани загинув кілька років тому, і з тих пір вона сама тягнула всю родину.
— Живемо, не скаржимося, — сказала вона з втомленою усмішкою.
Тієї ночі я довго не міг заснути. У голові крутилися її очі, голос Сашка, і десь всередині прокидалося забуте почуття — ніби щось важливе чекає мене попереду.
З того часу я став частіше заглядати до гастроному. Брав то молоко, то пряники, то просто так заходив. Колеги на заводі почали жартувати.
— Ти, Андрію, чого? Тричі на день у магазин — це вже кохання, — посміхався Петрович, мій начальник.
— Та продукти свіжі шукаю, — відмахувався я, червоніючи.
— Чи може продавчиню? — підморгував він.
Одного вечора я наважився підійти до Оксани після зміни.
— Дозвольте донести сумки, — сказав я, намагаючись звучати спокійно.
— Не варто… якось ніяково…
— А от на стелі спати — справді незручно, — пожартував я, забираючи пакети.
По дорозі вона розповідала про дітей. Іван підробляв після школи, Настя — відмінниця, а Сашко нещодавно навчився зав’язувати шнурки.
— Ви дуже добрий. Але не варто нас жаліти, — раптом промовила Оксана.
— Я й не жалію. Хочу бути поруч.
Пізніше я прийшов до них — кран полагодити. Сашко крутився поруч, цікавився інструментами.
— А ти й літак зможеш полагодити?
— Неси, подивимося, — усміхнувся я.
Настя просила допомогти з математикою. Сіли вирішувати разом. За чаєм розмовляли про життя. Тільки Іван був насторожений, тримався осторонь. Потім я почув розмову:
— Мам, він тобі потрібен? А якщо піде?
— Він не такий.
— Вони всі однакові!
Я стояв у коридорі, стиснувши кулаки. Хотів піти. Але згадав, як Настя сяяла від п’ятірки, як Сашко сміявся, коли ми лагодили його літак, і зрозумів — ні, я не можу піти.
Пліткі на роботі поширювалися, але мені вже було все одно. Я знав, заради чого живу…
— Слухай, Андрію, — казав мій друг Вітько, — ти це… подумай добре. Навіщо тобі ці проблеми? Знайди нормальну дівчину, без дітей.
— Ти в своєму розумі, Андрію? Одружитися з продавчинею, у якої троє дітей?! — обурювався Вітько, сусід по общагу.
— Відчепись, — буркнув я, продовжуючи копатися в будильнику.
— Та не в тому справа… просто троє дітей — це…
— Замовкни, Віть.
Одного вечора я проводив час із Сашком, допомагаючи йому з аплікацією для школи. Хлопчина старанно вирізав деталі, висунувши від зусиль язика.
— Дядьку Андрію, ти до нас назавжди прий— Дядьку Андрію, ти до нас назавжди прийдеш? — питав він, і я, почуваючи, як серце застукувало швидше, простодушно відповів: «Так, синку, назавжди.».
