**Дружина без статусу**
Соломія підійшла до дзеркала у передпокої, поправила волосся і ще раз критично оглянула себе. Нова сукня — темно-синя, стримана, але елегантна — сиділа як влита. Туфлі на низькому каблуку, сумка в тон. Все як слід для зустрічі з колегами чоловіка.
— Миколо, я готова! — гукнула вона у бік кабінету.
— Йду, йду! — відгукнувся чоловік, але звуки з кабінету свідчили, що він ще на телефоні.
Соломія зітхнула. Знову спізнюватимемося. А вона так старалася справити гарне враження на цих людей, з якими Микола тепер працював у новій компанії. Три місяці минуло з тих пір, як він став заступником директора, а вона все ще відчувала себе нерішуче на корпоративах.
— Соломіє, слухай, — Микола нарешті з’явився в передпокої, застібаючи піджак на ходу. — Там буде Борис Васильович із дружиною, пам’ятаєш, розповідав? Дуже впливовий чоловік, багато від нього залежить. Постарайся із його дружиною знайти спільну мову.
— Звісно, постараюся, — кивнула Соломія. — А чим вона займається?
— Та не знаю точно. Напевно, домогосподарка. Чи може благодійністю. Поговориш — дізнаєшся.
Микола казав поспішно, явно думаючи про інше. Соломія зрозуміла, що деталей не дізнається, і мовчала.
Ресторан зустрів їх приглушеним світлом і тихою музикою. За великим столом уже сиділо кілька пар. Микола відразу ж пішов до чоловіків, залишивши Соломію саму знаходити своє місце поміж дружин.
— Ви, мабуть, Соломія? — звернулася до неї елегантна жінка років п’ятдесяти у дорогому костюмі. — Я Марія Борисівна, дружина Бориса Васильовича. Микола нам про вас розповідав.
— Дуже приємно! — Соломія простягнула руку. — А що саме він розповідав?
— Та так, загалом. Що у нього чудова дружина, яка його підтримує, — посміхнулася Марія Борисівна, але в її очах промелькнуло щось оцінювальне.
Соломія сіла поруч, відчуваючи легку напругу. Інші жінки за столом були приблизно того ж віку, що й Марія Борисівна, всі одягнені дорого й зі смаком.
— А ви чим займаєтеся, Соломіє? — запитала худа брюнетка, яка представилася Оленою.
— Я працюю перекладачем, — відповіла Соломія. — Фріланс, переважно технічна документація.
— О, як цікаво! — скрикнула Марія Борисівна, але тон її голосу свідчив про зворотнє. — А які мови?
— Англійська та німецька.
— Зрозуміло. А діти в вас є?
— Поки що ні, — Соломія відчула, як червоніє. Це питання завжди ставило її у ніякове становище.
— Ну нічого, ще все попереду! — співчутливо помітила третя жінка, повненька блондинка. — Я ось трьох виростила, усі вже дорослі. Старший у Німеччині живе, бізнесом займається.
Розмова пішла звичною колією. Жінки обговорювали дітей, онуків, відпустки на престижних курортах, покупки. Соломія слухала, час від часу вставляючи репліки, і відчувала себе все більш чужою у цій компанії.
— А ви, Соломіє, у якій фірмі перекладаєте? — раптом запитала Олена.
— Я працюю із різними замовниками. Фріланс, можна сказати.
— А, фріланс, — кивнула Олена. — Це, мабуть, зручно, сидіти вдома. Але заробіток, напевно, нестабільний?
— Нормальний заробіток, — трохи різкіше, ніж хотілося, відповіла Соломія.
— Ну так, зрозуміло, — Марія Борисівна посміхнулася тією самою посмішкою, що нічого не значила. — А ми ось із дівчатами відкрили благодійний фонд. Допомагаємо дитячим будинкам, організовуємо свята. Дуже вдячна справа! Ви не хотіли б до нас приєднатися?
— Я подумаю, — обережно відповіла Соломія.
— Тільки там треба час виділяти, розумієте? Регулярно їздити на заходи, зустрічатися з людьми. У нас усі дівчата вільні, чоловіки добре заробляють, тож можемо собі дозволити громадську діяльність.
Соломія кивнула, дуже добре розуміючи натяк. Вона не з їхнього кола. У неї немає часу на благодійність, бо вона має працювати. А отже, вона не справжня дружина успішного чоловіка.
— Соломіє, як справи? — Микола нахилився до неї, поклавши руку на плече. — Знайомишся із дамами?
— Так, усе чудово, — напружено посміхнулася вона.
— Миколо Васильовичу, у вас така чарівна дружина! — промовила Марія Борисівна. — Ми її до нашого фонду запрошуємо.
— О, це чудова ідея! — зрадів Микола. — Соломіє, це ж прекрасно! Ти ж якраз казала, що хочеш чимось корисним зайнятися.
Соломія здивовано подивилася на чоловіка. Коли вона таке казала? Навпаки, вона скаржилася, що роботи стало більше, і часу ні на що не вистачає.
— Я сказала, що подумаю, — обережно повторила вона.
— Ну звісно, подумайте, не поспішайте, — кивнула Марія Борисівна. — Тільки у нас там внески є, щомісячні. Невеликі, за мірками наших сІ коли Микола вранці знову спішив на роботу, не запитавши, як їй спалося, Соломія усміхнулася собі в каву і зрозуміла, що вже ніколи не буде “просто дружиною”.
