Надія вийшла заміж у двадцять п’ять. Чоловікові на той час було вже тридцять. Можливо, жінка поспішила з заміжжям, бо чоловік був не зовсім придатним для сімейного життя. Звикся, очевидно, з тим, що йому все можна. Коли хоче, то їде на рибалку. Є бажання випити, то випиває. На жінок також часто око кладе і скаче в гречку.
Жінка надіялася, що з віком Степан угомониться. Адже рік тому народила для нього чудового сина. Тямущим росте хлопчик і гарним. І вона жінка нівроку – всьому вміє дати раду. А от із заміжжям не повезло. Коли спохватилася, то було вже пізно – колисала синочка.
Врешті терпець у жінки обірвався, і вона подала на розлучення. Навчилася давати раду собі сама. Часом було важко, але не гірше, ніж з чоловіком, бо він своїми загулами добряче попсував Надії здоров’я.
Минуло два роки і до Надії почав свататися її колега. Так вони здружилися і Василь переїхав до неї жити. Жінка була на вершині щастя, коли б не син. Іванко одразу запротестував. Йому чомусь не сподобався вітчим. Хоч Василь приділяв малому достатньо уваги. Гуляв з ним у вихідні, купував іграшки, проте неприязнь не вгасала.
Можливо, в Іванка так проявлялися ревнощі, бо звик, що вся увага мала належати йому. І він не поступався і не купувався ні на іграшки, ні на ігри. Для Надії період, прожитий разом з Василем, видався справжнісіньким раєм. Вона з ним була щасливою, відчувала повноту життя. Однак, зважаючи на капризи сина, жінка розсталася з коханим чоловіком заради сина.
Опісля вже не робила спроб влаштувати власну долю. Розчинилася у своїй дитині. Роки бігли швидко. Іван став дорослим. Отримав освіту. Подав документи на виїзд за кордон – і йому засвітилося зелене світло. Так він опинився далеко за океаном.
Минуло ще кілька років. Там зустрів свою долю. Одружився. Згодом народилося двійко внуків.
Роки бігли один за одним. Надія відчувала як помалу покидають її сили. Єдиною втіхою тепер були короткі дзвінки з-за кордону, які щоразу ставали рідшими. Матір просила сина, щоби хоч раз приїхав і показав їй дітей. Бо з того часу, як він покинув рідну хату, вони так жодного разу не бачилися.
Син казав, що ніколи і дорога надто дорого йому обійдеться. Ну хоч раз за ці сім років – просила Надія. Однак син не піддавався на вмовляння.
Відмова сина болісно зачепила матір. Вона ж віддала йому всі свої роки. Пожертвувала власним життям заради нього. І що вона отримала на старість? Навіть дзвінки стали рідкістю – лиш на великі свята.
Аж тепер Надія збагнула, що допустила велику помилку, коли відштовхнула Василя, бо любила його, як він її. Не можна нехтувати власним життям заради дітей, бо вони в нашому житті тимчасові. Вони не оцінять нашої жертовності. А може навіть гірше – породить егоїзм, як це сталося у випадку Надії. І тепер їй доведеться коротати власний вік на самотині.
