– Доброго ранку, — промовила жінка до чоловіка, який буквально лежав на землі. Він підняв погляд та був дещо шокований. Чоловік побачив перед собою жінку, яка була одягнена в дорогій курточці, красивому взутті, у руках брендова сумочка, витончена зачіска, стильний манікюр. Безхатько натягнув посмішку та ліг назад, втомився вже від цих кепкувань.
– Дайте спокій, достатньо знущань, — буркнув під ніс.
Жінку це ніяк не відштовхнуло, лише посміхнулася щиро, показавши білосніжні зуби. Вона сіла навколішки біля нього та лагідно промовила:
– Ви голодні?
– Та куди там! Дуже ситий, — з іронією відповів чоловік. – ідіть, куди йшли.
– Ходімо зі мною, пообідаємо, — сказала жінка та взяла за руку чоловіка.
– Та що ви до мене пристали? Не чіпайте мене та йдіть собі! – дратівливо відповів безхатько.
Не далеко стояв поліціянт, який був свідком цієї розмови, та вирішив втрутитися:
– Пані, у вас все гаразд? Можливо, потрібна допомога?
– Так. Допоможіть мені підвести на ноги цього чоловіка, будь ласка, — доброзичливо промовила жінка.
– А навіщо? – здивовано поцікавився поліціянт. – він тут довгий час уже живе. Невже вам потрібні лишні проблеми?
– Через дорогу знаходиться ресторан. Он там, бачите? Саме там я хочу пообідати з цим чоловіком, — пояснила жінка.
Чоловік, вислухавши пані, вирішив висловити свою думку:
– У мене нема найменшого бажання куди-небудь з вами йти. Що ви собі придумали?
Тим часом поліціянт підняв чоловіка на ноги, який тихенько відійшов назад.
– Не займайте мене, відпустіть. Я ж нічого не зробив, чесно.
– Не роби паніки. Все гаразд. Тебе ніхто нікуди не забирає. Іди в той ресторан та слухайся цієї панянки, — сказав поліціянт та пішов своїм шляхом.
Чоловік мовчки послухався та пішов до того ресторану. За той час жінка вже встигла зробити замовлення та отримати його. Собі взяла лате та невеличкий шматок торта. Коли чоловік зайшов у ресторан, його ж відразу почав виганяти адміністратор.
– Заберіть від нього руки! – підвищеним тоном сказала пані. – підкажіть, хто орендатор цієї зали?
– Повірте мені, це достатньо солідні люди, — відповів адміністратор. – Вони постійні клієнти нашого закладу та кожного разу роблять великі замовлення.
– Я думаю, вони роблять вам чудовий виторг чи не так? Я теж так думаю. Отож, я генеральний директор цієї фірми, яка є частим клієнтом цього ресторану. Усе зрозуміло? – впевнено говорила жінка.
– Я перепрошую, пані, — посміхаючись перепросив адміністратор.
– Тепер це все змінює, авжеж? Можемо змінити ситуацію.
– Поза сумнівом, — ввічливо погодився працівник.
За розмовою уважно спостерігав безхатько. Він не знав, як правильно поводитися та реагувати. Згодом побачив, як жінка махнула йому рукою, як знак, щоб до неї підійшов. Чоловік так і зробив. Вони присіли за стіл, на котрому було багато на вигляд смачної їжі.
Зніяковіло безхатько приступив до трапези, жадібно усе їв, а коли втамував свій голод, жінка поставила запитання:
– Невже ти мене не впізнав?
Тоді він уважно приглянувся до неї, досліджуючи кожний сантиметр обличчя, та промовив:
– Мабуть, колись та десь бачив.
– Так, уже пройшло достатньо часу, аби я змінилася. Не можу сказати, скільки точно років пройшло. Однієї зими, я була одягнена в легеньку курточку, дуже змерзла, зайшла сюди й ти мене нагодував. Ти ж добре пам’ятаєш цей ресторан? Правильно? – розповідала жінка.
– Моментами щось пам’ятаю. Це так давно було, важко пригадувати, — несміливо відповів чоловік.
– На той час я була студенткою коледжу. На дворі місяць лютий, якщо не помиляюсь. Я набралася боргів, які не могла виплатити, не мала чим заплатити за кімнату, тому мене з неї виселили. Я не мала куди подітися, ще й дуже змерзла. Це був найближчий заклад, куди я могла прийти погрітися. У моїх кишенях гуляв вітер, навіть на найдешевший чай не було грошей…
Чоловік уважно слухав та посміхався, відкривши наполовину беззубий рот. Раптово він по маленьку почав пригадувати:
– Начебто, просили знайти для вас якусь роботу і погодувати за неї…
– Так, натомість ти просто посадив мене за стіл та приніс їсти, просто так. Пам’ятаю, переживала за тебе, аби не отримав на горіхи за те, що погодував мене безплатно. А потім побачила, як дістав власні гроші та поклав до каси.
– А як далі розгорталися події? – з цікавістю запитав безхатько.
– Через тиждень я влаштувалася офіціанткою. Ще через деякий час розпочала свій бізнес, який чудово просувався. На даний час я директор власної компанії. Тримай мою візитівку. Якщо маєш бажання, приходь до мене, знайдемо тобі роботу.
Від цих слів у чоловіка виступила на очах сльози, його очі виблискували вдячністю до жінки, котра стала його рятівницею. З важкість промовив:
– У мене нема помешкання через несплату…
– В адміністративній частині є маленька кімната. У ній є все для життя. Можеш там жити деякий час. Але за умов, що ти не будеш зловживати алкогольними напоями та ніяких друзів.
– Та я й не п’ю, вже не те здоров’я.
Старий ледь стримував себе, аби не заридати в голос.
– Я безмежно вдячний вам пані! Дуже дякую!
– Не потрібно мені дякувати, а – Богові. Адже саме Він допоміг мені знайти тебе, а тепер тобі допомагає моїми руками, — промовила вона.
Жінка піднялася зі столу та попросила рахунок.
Адміністратор підійшов до них, який усе чув, промовив:
– Завдячуючи вам, я став свідком справжнього чуда!
– У нашому житті є Бог, він творець цих див та чуд! – промовила жінка та попрямувала до виходу.
