П’ятдесятирічна жінка стала матір’ю після шістнадцяти років болісних спроб
Оксана Шевченко, мешканка невеличкого містечка під Львовом, завжди з журбою та заздрістю дивилася на щасливих матерів. Вони, здавалося, оточували її скрізь: у парку, у крамниці, на вулиці. Оксана мріяла про дитину, але її тіло, зрадливо слабке, не підкорялося цій мрії. Проблеми зі здоров’ям стали стіною між нею та материнством, і що дня ця стіна здавалася все вищою.
Зрозумівши, що природним шляхом завагітніти не вийде, Оксана вирішилася на ЕКЗ. Перша спроба принесла надію, але закінчилася трагедією — викиднем. Серце розривалося, але вона не здалася. За шістнадцять років Оксана пройшла через цю процедуру ще сімнадцять разів. Кожного разу — нова надія, кожного разу — новий удар. Ліки, уколи, нескінченні аналізи стали її життям, а біль — її супутником.
Лікарі благали Оксану зупинитися. Вони пояснювали, що її імунна система — справжній ворог. Природні клітини-вбивці (NK-клітини) в її організмі занадто активні. Вони сприймають ембріон як загрозу, атакують його, не даючи закріпитися й розвинутися. «Це безглуздо, ви тільки мучите себе», — казали вони. Але Оксана була непохитна. Її очі палали рішучістю, а голос тремтів від гніву, коли вона виглядала: «Робіть свою справу!» Вона витратила на процедури цілий стан — майже два мільйони гривень, але думка про капітуляцію була для неї нестерпною.
Диво сталося, коли Оксані було сорок сім. Після чергової спроби вона дізналася, що вагітна. Радість змішалася зі страхом — страхом, що все знову розбите. Під постійним наглядом лікарів вона жила в напрузі, боячись кожного нового дня. «А раптом завтра все скінчиться?» — ця думка не відпускала її. Та плід розвивався, і надія міцнішала з кожним ударом крихітного серця.
«У мене був кесарів розтин на 37-му тижні, — згадує Оксана, її голос тремтить від емоцій. — Ні я, ні лікарі не могли ризикувати. І ось, за їхньої допомоги, я народила свого хлопчика, свого Богдана. Він стане великою людиною, я впевнена, адже я чекала на нього так довго, вистраждала його кожною клітиною свого тіла».
Під час вагітності Оксана познайомилася з лікарем Ярославом Мельником, засновником Центру репродуктивної імунології у Києві. Він став її ангелом-охоронцем, підтримуючи на кожному кроці, супроводжуючи крізь місяці тривог і хвилювань. «Без нього я б не впоралася», — зізнається вона з вдячністю.
Тепер, дивлячись у вічі своєму синові, Оксана не може стримати сліз. «Я хочу сказати всім жінкам, які впали у відчай і вирішили здатися: не здавайтеся! — каже вона з палкостю. — Лише моя наполегливість подарувала мені Богдана. Кожного разу, коли я дивлюся на нього, я радію, що не опустила руки. Материнство — це те, за що варто боротися. Повіріть, є мрії, які не можна зраджувати!»
Її історія — це гімн стійкості. Шістнадцять років болю, слШістнадцять років болю, сліз і втрат не зламали Оксану, і тепер кожен її ранок починається із посмішки маленького Богдана, який забрав у неї все страждання, а повернув тисячі радостей.
